Анексія Йорданією Західного берега — період управління та суверенітету Йорданського Хашимітського Королівства над територією Західного берега річки Йордан (включно зі Східним Єрусалимом). Де-факто йорданське правління розпочалося під час Арабо-ізраїльської війни 1948 року, офіційно анексію було оформлено 24 квітня 1950 року, а завершився цей період рішенням короля Хусейна про розрив адміністративних та юридичних зв'язків 31 липня 1988 року.

Фізичний контроль над територією Йорданія втратила під час Шестиденної війни 1967 року, коли регіон був окупований Ізраїлем, проте зберігала юридичні претензії до 1988 року.

Передумови та встановлення контролю Після закінчення Британського мандата в Палестині та початку війни 1948 року, Арабський легіон (збройні сили Трансйорданії) увійшов на територію Палестини. До кінця війни йорданські сили контролювали Західний берег та Східний Єрусалим (включно зі Старим містом). Згідно з Угодою про перемир'я 1949 року, була встановлена демаркаційна лінія (відома як «Зелена лінія»), що закріпила йорданську присутність.

У грудні 1948 року на Єрихонській конференції палестинські діячі проголосували за об'єднання з Йорданією та визнали короля Абдаллу I своїм монархом.

Анексія та внутрішня політика 24 квітня 1950 року Йорданія офіційно анексувала Західний берег. Основні аспекти йорданського правління:

Громадянство: Усім жителям Західного берега (включаючи біженців) було надано повноцінне йорданське громадянство. Це потроїло населення королівства (з 400 тис. до 1,3 млн). Політика: Палестинці отримали половину місць у йорданському парламенті, рівну кількість із представниками Східного берега. Єрусалим: Східний Єрусалим було проголошено «другою столицею» або «альтернативною столицею» королівства. Доступ до святинь: Всупереч умовам перемир'я 1949 року, ізраїльтянам (як юдеям, так і християнам) було відмовлено в доступі до святих місць у Східному Єрусалимі (наприклад, до Стіни плачу та кладовища на Оливковій горі). Єврейський квартал зазнав значних руйнувань, синагоги були знищені або осквернені.

Міжнародна реакція Більшість міжнародної спільноти вважала анексію незаконною.

Арабська ліга: Розглядала дії Йорданії як порушення та погрожувала виключенням країни з організації. Зрештою було досягнуто компромісу, згідно з яким Йорданія визнавалася тимчасовим «опікуном» території до остаточного вирішення палестинського питання. Визнання: Офіційно анексію визнали лише Велика Британія, Ірак та, імовірно, Пакистан. США визнали розширення суверенітету Йорданії, але не над Єрусалимом.

Втрата контролю та розрив зв'язків Під час Шестиденної війни 1967 року Ізраїль окупував Західний берег. Близько 300 000 палестинців втекли до Йорданії. Незважаючи на окупацію, Йорданія продовжувала виплачувати зарплати держслужбовцям та фінансувати вакф (управління ісламськими святинями) на Західному березі в рамках політики «відкритих мостів».

У 1974 році Арабська ліга визнала Організацію визволення Палестини (ОВП) єдиним законним представником палестинського народу, що послабило претензії короля Хусейна.

31 липня 1988 року король Хусейн оголосив про повний розрив юридичних та адміністративних зв'язків із Західним берегом (за винятком опіки над мусульманськими та християнськими святинями в Єрусалимі). Це рішення було прийнято на підтримку створення незалежної Палестинської держави під егідою ОВП. У 1994 році Йорданія підписала мирний договір з Ізраїлем, остаточно врегулювавши територіальні питання.

Галерея

Примітки