Микола Петрович Автономов (, Станиця Сергієвська, Усть-Медведицький округ, Область Війська Донського — , (Флорида, США) — російський авантюрист, релігійний діяч, відомий як провокатор, учасник «оновленського руху», пізніше — архієпископ Української автономної церкви (короткий час) та член католицького Російського апостолату в Зарубіжжі.
Біографія Народився 6 квітня 1894 року у сім'ї Петра Вікторовича Автономова, священика станиці Сергієвської. Мати — Анастасія Яківна Ломоносова, дочка священика слободи Оріхової.
Навчався у Тамбовській духовній семінарії, звідки виключений у 1909 році з 4-го класу за пияцтво.
З 1909 року був псаломщиком у Лебедяні. З 1918 року служив там у сані ієрея.
З 1920 року був священиком у Царицинській (Сталінградській) єпархії.
У 1922 чи 1923 році пішов в обновленський розкол.
З 1926 був уповноваженим ВЦУ по Сталінградському округу.
З 1927 року — «благовісник» у Таганрозької обновленської єпархії.
2 жовтня 1928 був присутній на засіданні розширеного пленуму оновленого Священного Синоду.
18 травня 1930 року, вже одружений, був хіротонізований обновленцями на посаду єпископа Ставропольського.
З грудня 1932 — обновленський єпископ Тверський.
У червні 1933 року звільнений за штат. 21 липня 1933 року звільнений з Тверської єпархії за низку неправильних вчинків, які принижували єпископську гідність.
7 лютого 1934 року був заборонений у священнослужінні за нетактовну діяльність на посаді настоятеля собору міста Махачкала, після чого спробував влаштувати в Махачкалі автокефалію.
З 11 квітня 1934 року йому дозволили священнослужіння.
16 серпня 1934 року відряджений до Курської митрополії для заміщення Старо-Оскольської обновленської кафедри. 13 вересня затверджений правлячим єпископом Старо-Оскольською єпархією.
29 грудня 1934 року звільнений із Старо-Оскольської єпархії «для користі обновленської справи» за штат, з правом бути настоятелем.
30 січня 1935 року відряджений до Іванівської митрополії для отримання настоятельського місця.
З грудня 1935 — на священицькій вакансії в Іванові.
З 22 квітня 1936 — обновленський єпископ Олександрівський.
5 грудня 1936 року зведений у сан архієпископа з призначенням архієпископом Олександрівським.
З 30 грудня 1937 року — керівник Іванівської митрополії.
1938 року був заарештований і перебував під слідством у справі так званої «Автокефальної чорної Церкви». На слідстві він давав свідчення проти обновленського митрополита Олександра Боярського, який, за деякими відомостями, був заарештований за його доносом .
3 грудня 1938 року звільнений від управління Іванівською обновленською митрополією та виведений за штат.
Причинами неодноразових переміщень, звільнень за штат і заборон були «низка неправильних вчинків, що принижували єпископську гідність», «нетактовна діяльність», «нетверезість і розбещеність»Священник Владимир Русин Виноградник владыки Онуфрия. Издание Покровского храма села Кунье Горшеченского района Курской области 2012. Судьбы священников, которых призвал к пастырскому служению священномученик Онуфрий (Гагалюк) .
Німецька окупація у серпні 1942 року застала його комерційним директором м'ясокомбінату в П'ятигорську, де Автономов оголосив себе вже не обновленським, а «тихонівським» архієпископом і фактично був подвійним агентом — НКВС та гестапо .
Автономів служив у П'ятигорську в невеликому цвинтарному храмі праведного Лазаря Четвероденного, що вцілів у роки війни. Тут за його доносом був арештований німцями і згодом розстріляний клірик цього храму (1938—1942) протоієрей Василь Геккель, який укривав радянських солдатів .
У грудні 1942 року він евакуювався в Україну, де зумів ввести в оману невдовзі по тому вбитого екзарха Української автономної церкви митрополита Алексія (Громадського) і був прийнятий до юрисдикції цієї структури , а 3 січня 1943 року призначений архієпископом
Продовжуючи таємно зберігати шлюбний статус, архієпископ приховав скандальні факти власної біографії від керівників УАПЦ, що діяла на території України. Після переїзду в Гомель він присвоїв собі титул «Управителя Православними Парафіями Білорусії, Житомирського Генерал-Комісаріату, Мозирського та Речицького архієпископа». Крім того, архієпископ пред'явив підроблене свідчення, згідно з яким він нібито був висвячений на єпископа в 1922 р. Патріархом Московським і всієї Росії Тихоном. За нетривалий період свого перебування у Гомелі Микола Автономов висвятив одинадцять кліриків, канонічний чин яких викликав сумніви з боку частини віруючого населення та духовенства. У 1944—1946 роки архієпископ Мінський і Білоруський Василь (Ратмиров) (також отримав в оновленні єпископський сан, будучи одружений, і також видавав себе за ставленика Патріарха Тихона) активно домагався перерукоположення всіх священнослужителів, які отримали посвяченняСлесарев А. В. Новооткрытые сведения о миссионерском служении преподобномученика Серафима (Шахмутя), архимандрита Жировичского // ΧΡΟΝΟΣ. Церковно-исторический альманах. — 2017. — № 4. — С. 113—122..
Рішенням трьох архієреїв Української автономної Церкви від 5 червня 1943 року «Миколай Автономов, який йменував себе архієпископом», був заборонений у священнослужінні.
29 січня 1944 року з дружиною, донькою та онукою прибув до Варшави і, за дорученням місцевої німецької адміністрації, кілька місяців опікувався різними допоміжними ненімецькими частинами, сформованими з «народів сходу».
26 травня 1944 року, назвавши себе «православним керівником для легіонерів та військових з'єднань Вермахту та Охоронних військ у генерал-губернаторстві», вперше звернувся до Архієрейського Синоду РПЦЗ із проханням про прийняття його в канонічне спілкування. Відповіді з Синоду не було, але один з його членів, митрополит Берлінський і Німецький Серафим (Ляде), 21 червня того ж року написав архієпископу, що вступає з ним і козаками, що перебувають у його віданні, в євхаристійне спілкування .
Через місяць з невеликим автономом приїхав з Кракова в Берлін , і на зустрічі з Петром Красновим зміг справити на генерала сприятливе враження. 7 серпня 1944 року генерал Петро Краснов просив про призначення Миколи Автономова архієпископом Донським, Кубанським і Терським для огодування ряду козацьких формувань у Польському генерал-губернаторстві . 8 серпня начальник «церковного реферату» Головного управління імперської безпеки (РСХА) Карл Нейгауз висловив згоду на призначення Миколи єпископом при Головному управлінні козацьких військ .
У відповідь на прохання Краснова Архієрейський Синод ЗРПЦ провів слідство та виявив його самозванство.
31 жовтня 1944 року митрополит Анастасій (Грибановський) написав з Відня в Рейхсміністерство церковних справ, що він і митрополит Серафим (Ляде) обговорили прохання Миколи Автономова про прийняття його в Зарубіжну Російську Православну Церкву і наречення митрополитом Аркадієвим і дійшли висновку, що «наведені відомості є невірними і що згадана особа не може розглядатися як правлячий архієрей». 9 квітня 1945 року Архієрейський Синод остаточно відхилив його прохання про перегляд справи .
Вступив у контакт з єзуїтською місією в Мюнхені. Прийнятий у спілкування з Римським престолом у сані митрополита. Присвоїв собі титул «Митрополита російських католицьких церков у Німеччині». Почав видавати в Мюнхені журнал «Колокол» і заснував так звану влаштував уніатську церкву святого Миколая. Через рік-півтора його було викрито як самозванця, зміщено і відправлено до католицького монастиря.
15 грудня 1947 року заарештований американською окупаційною адміністрацією за звинуваченням у шпигунстві на користь СРСР. 10 березня 1948 випущений під заставу і за недоведеністю звинувачень виправданий 8-м судовим округом військового суду США.
Після виходу на волю отримав призначення Ватикану працювати з російськими емігрантами у Південній Америці «без певних повноважень». Там Автономов порвав з католиками та емігрував до США .
У 1950-х роках кілька разів безуспішно намагався перейти до складу Північно-Американської митрополії, в 1962 подав прохання про прийняття його до складу Грецького екзархату, очолюваного архієпископом Яковом (Кукузисом) . Після невдалих спроб приєднатися до різних православних юрисдикцій, зник з поля зору католицької ієрархії.
Наприкінці 1960-х років він жив у Нью-Гейвені, штат Коннектикут. За деякими даними служив на парафіях Русинської (Піттсбурзької) митрополії в США в штатах Коннектитут та інших як парафіяльний священик. Потім мешкав на спокої.
Помер 13 серпня 1979 року в Сент-Пітерсберзі (Флорида), США. Похований там же за єпископським чином.
Примітки
Література
Посилання Миколай (Автономов) на сайті «Російське православ'я» http://www.whiterussia1.narod.ru/CITIZII/PERSON.htm