Заводи добрив у Порто-Маргера – кілька хімічних заводів у індустріальній зоні Порто-Маргера (північне узбережжя Венеційської лагуни), що в підсумку опинились під контролем одного власника.

Завод Montecatini Компанія Montecatini колись починала як гірничодобувна, а в першій половині XX століття стала найбільшим хімічним концерном Італії. В 1924 році її дочірня структура Società Veneta Fertilizzanti e Prodotti Chimici розпочала в Порто-Маргера продукування фосфорного добрива – суперфосфату. Технологічний процес передбачав розкладення імпортованих фосфоритів сульфатною кислотою, яку продукували на самому майданчику шляхом спалювання піритів (Montecatini була лідером з їх видобутку в Італії, зокрема, на тосканських копальнях Бочеджано, Гаворрано, Ніччолета). Вже у перший рік роботи завод випустив 65 тисяч тонн суперфосфату, а в 1926-му звернулись за дозволом на розширення. Також можливо відзначити, що з 1936-го споживачем певних обсяг сульфатної кислоти став запущений поряд цинкоплавильний завод тієї ж Montecatini.

В якийсь момент організували виробництво фосфорної кислоти (так само результат розкладення фосфоритів сульфатною кислотою, але за дещо іншою технологією). Крім того, майданчик Montecatini займався хімією фтору.

В 1949-му завод пройшов велику модернізацію, а його потужність досягнула 130 тисяч тонн суперфосфату на рік. У 1950-му ввели в дію виробництво азотного добрива – сульфату амонію (результат реакції сульфатної кислоти та аміаку).

Під час продукування сульфатної кислоти утворювались великі обсяги піритного огарку із високим вмістом заліза, прямому використанню якого в доменних печах перешкоджала наявність міді та сірки. Вже у 1926 році узялись за його переробку, при цьому технологія передбачала очистку огарку із отриманням цементаційної міді (вміст міді 85%), з якої далі продукували мідний купорос. Ще одним супутнім продуктом майданчику став сульфат натрію, для отримання якого використовували доправлену з Сицилії морську сіль. Станом на середину 1950-х переробляли біля 200 тисяч тонн піритного огарку на рік, з якого отримували 4 тисячі тонн міді, 12 тисяч тонн сульфату натрію та біля 180 тисяч тонн металургійної сировини з вмістом заліза 60% (можливо відзначити, що на належному тій саме Montecatini глиноземному заводі в Порто-Маргера діяло виробництво високоякісного чавуну на основі піритного огарку). Переробку піритного огарку припинили в 1970-х роках.

В якийсь момент організували продукування основи для миючих речовин – триполіфосфату натрію (отримують з фосфорної кислоти та каустичної соди). Відомо, що його потужність досягала 82 тисяч тонн на рік.

В 1966-му унаслідок злиття Montecatini стала частиною групи Montedison.

Завод Vetrocoke В 1937 році компанія Vetrocoke із групи Fiat, що мала в індустріальній зоні Порто-Маргера коксохімічний завод, розпочала продукування аміаку. Технологічний процес передбачав використання водню, що міститься в коксовому газі, а річна потужність  виробництва дорівнювала 39 тисяч тонн.

Аміак використовували для виробництва азотних добрив, зокрема, відомо про продукування сульфату амонію (майданчик Vetrocoke отримав потужності з виробництва сульфатної кислоти), нітрату амонію (результат реакції аміаку з нітратною кислотою, сировиною для якої також є аміак) та нітрату кальцію. Також організували продукування комплексного азотно-фосфорного добрива – фосфату амонію (результат реакції аміаку та фосфорної кислоти), яке до того в Італії випускала лише Montecatini. Відомо, що в 1941-му виробили 52 тисячі тонн сульфату амонію, 10 тисяч тонн нітрату амонію та 22 тисячі тонн нітрату кальцію.

В 1961-му Montecatini придбала Vetrocoke та розгорнула на ньому програму модернізації. Як наслідок, виробництво сульфатної кислоти зросло з 70-80 тисяч тонн до 150 тисяч тонн у 1965-му, а в 1972-му досягнуло 200 тисяч тонн. Також були запущені нові виробництва аміаку і нітратної кислоти та освоєно випуск ще одного азотного добрива – сечовини (результат реакції аміаку та діоксиду вуглецю) з потужністю 400 тонн на добу.

Завод Edison В першій половині 1950-х років група Edison узялась за спорудження в Порто-Маргера потужного хімічного комплексу, одне з виробництв якого здійснювало окисний піроліз метану, результатом якого була газова суміш, що містила ацетилен (8 – 9%), водень, моноксид вуглецю та інші компоненти. Після вилучення ацетилену залишкова газова суміш фактично становила собою синтез-газ та спрямовувалась для виробництва аміаку на зведений у складі комплексу завод добрив. Додатковий водень для продукування аміаку отримували з електролізного виробництва комплексу, крім того, завод добрив міг сам виробляти водень з метану. Необхідний для процесу природний газ міг надходити з розташованого дещо північніше від Феррари родовища Полезіне (перший відтинок газопроводу від нього до Падуї почали будувати ще в 1942 році за наполяганням німців) та по газопроводу Кремона – Местре, з кінця 1960-х по трубопроводу Равенна – Местре, а з початку 1980-х по перемичці від газопроводу Тарвізіо – Серньяно.

Виробництво аміаку проектною потужністю 60 тисяч тонн на рік ввели в дію у 1954-му. В 1955-му запустили продукування нітратної кислоти, а 1956-го стартувало виробництво сульфатної кислоти, нітрату амонію та сульфату амонію.

Як і у випадку з заводом Montecatini, наявність ресурсу сульфатної кислоти дозволила зайнятись хімією фтору, а в 1966-м ввели в дію виробництво сульфату натрію.

Об’єднаний майданчик В 1966 році всі три заводи добрив в індустріальній зоні Порто-Маргера опинились під контролем однієї групи Montedison, хоча певний час ще діяли під окремим безпосереднім керівництвом.

Відомо, що 1974-му закрили застарілі виробництва сульфату амонію, нітрату амонію та нітрату кальцію, а в 1977-му на колишньому майданчику Edison припинили продукування аміаку та нітрату амонію.

У 1987-му Montedison та Eni об’єднали свої хімічні активи в спільному підприємстві Enimont, а в 1990-му вони перейшли під повний контроль Enichem – хімічного дивізіону Eni.

Станом на 1989 рік потужність майданчику рахувалась як 170 тисяч тонн аміаку, 330 тисяч тонн нітратної кислоти, 100 тисяч тонн сульфатної кислоти, 170 тисяч тонн сечовини, 460 тисяч тонн нітрату амонію, 300 тисяч тонн суперфосфату та 600 тисяч тонн комплексних азотно-фосфорно-калійних добрив (NPK).

В 1980-х роках італійська промисловість добрив потрапила у глибоку кризу, зокрема, через вікриття ринку для поставок з інших країн, що мали переваги через кращі ціни на сировину, низькі зарплати та спрощене природоохоронне законодавство (Марокко, СРСР). На початку 1990-х виробництво добрив у Порто-Маргері припинилось.

Примітки