Нафтохімічний комплекс у Феррарі – історичний виробничий майданчик на півночі Італії, що наразі розділений між кількома компаніями.

Початок історії майданчику Першу виробничу діяльність на майданчику заводу провадила створена в 1939 році компанія Società Anonima Industriale Gomma Sintetica (SAIGS). В 1942-му вона ввела в дію виробництво синтетичного каучуку потужністю 8 тисяч тонн на рік, необхідний для якого бутадієн отримували з етанолу. Завод мав стратегічну важливість в умовах війни, але у 1944-му через викликані бомбардуваннями збої в поставках він був вимушений зупинитись. По завершенні війни випуск продукції відновили (хоча кількість працівників й скоротилась утричі), проте через недостатній попит та дефіцит етанолу цей напрямок діяльності невдовзі зазнав невдачі.  

В 1950-му майданчик викупила провідна італійська хімічна компанія Montecatini (після об’єднання у 1966-му з Edison перетворилась на Montedison), що в 1952-му запустила тут першу в країні установку парового крекінгу. Як сировину вона споживала нафту, що первісно доставлялась річковим транспортом, а з 1954-го по прокладеному від узбережжя Адріатичного моря трубопроводу. Початкова потужність майданчику становила 10 тисяч тонн етилену на рік, тоді як джерело від 1955 року рахує її як 12 тисяч тонн на рік (а також значні обсяги інших ненасичених вуглеводнів, що виникають під час піролізу – 12 тисяч тонн пропілену, 4,5 тисячі тонн бутилену та 3,5 тисячі тонн бутадієну). Етилен використовували для продукування поліетилену та стирену (з наступною полімеризацією у полістирен), при цьому станом на 1955 рік потужність кожного з цих напрямків становила 8 тисяч тонн на рік. Також в якийсь момент розпочали випуск оксиду етилену.

В 1957-му у Феррарі запустили перше в світі виробництво поліпропілену (на той час мало потужність лише 5 тисяч тонн на рік). Крім того, в 1958-му також вперше у світі почали випуск етилен-пропіленового каучуку.

Потужності заводу швидко зростали і станом на 1961 рік він міг випускати щорічно 54 тисячі тонн етилену, 49 тисяч тонн пропілену, 35 тисяч тонн бутилену, 8 тисяч тонн бутадієну, 26 тисяч тонн поліетилену, 18 тисяч тонн стирену та 15 тисяч тонн полістирену, 13 тисяч тонн оксиду етилену, 11 тисяч тонн хлоретану (можливо отримати з етилену та соляної кислоти), 0,7 тисячі тонн диброметану (результат реакції етилену та брому), 1 тисячу тонн етилен-пропіленового каучуку, 12 тисяч тонн поліпропілену, 7,5 тисяч тонн ізопропілового спирту (можливо отримати гідратацією пропілену), 18 тисяч тонн альдегідів. Також могли випускати до 6 тисяч тонн дихоретану (результат хлорування етилену, при цьому хлор постачав сусідній завод компанії Solvay), проте невдовзі після запуску нафтохімічного комплексу в Бриндизі цей напрям перенесли туди.

Не пізніше 1968-го потужність по етилену довели до 67 тисяч тонн.

В 1970-х роках за допомогою етиленопроводу Порто-Маргера – Феррара та пропіленопроводу Порто-Маргера – Феррара подали додатковий ресурс олефінів, що надало змогу розширювати похідні виробництва навіть без збільшення піролізних потужностей феррарського майданчику.

Доля виробництв комплексу На тлі кризи 1980-х років комплекс був розділений:

- в 1982-му виробництво поліетилену продали належній до групи ENI компанії ANIC, що невдовзі стала частиною Enichem. Після розділу останньої в 2002-му поліетиленовим напрямком феррарського майданчику опікувалась Polimeri Europa, що з 2012-го змінила назву на Versalis;

- в 1983-му виробництво поліпропілену передали до Himont – спільного підприємства Montedison та американської Hercules. Втім, вже у 1987-му Montedison викупила частку партнера в Himont, а у 1995-му передала поліпропіленовий напрямок до наступного спільного підприємства Montell, партнером в якому на цей раз була Shell. В 1997-му остання придбала повний контроль над Montell, яка з 2000-го унаслідок злиття з активами німецької BASF перетворилась на Basell, що в 2005-му була продана американському інвестору, а з 2007-го після чергового злиття діє як LyondellBasell;

- наприкінці 1980-х інші частини нафтохімічного комплексу спершу стали власністю Enimont – спільного підприємства Montedison та ENI, але вже за кілька років після розформування Enimont повністю перейшли під контроль ENI через Enichem (а потім Polimeri Europa та Versalis). Враховуючи, що Enimont/Enichem також отримала контроль над потужною піролізною установкою у Порто-Маргера, застарілу установку парового крекінгу в Феррарі закрили (станом на 1995 рік вона вже не рахувалась серед італійських виробників етилену).Giuseppe Trinchieri La nascita della petrolchimica in ItaliaItalo Pasquon LA NASCITA DELLA METANOCHIMICA E DELLA PETROLCHIMICA IN ITALIA

Таким чином, у підсумку на основі колишнього єдиного нафтохімічного комплексу сформувалось два заводи з виробництва полімерів компаній Versalis та LyondellBasell. Versalis володіє введеною в 1976-му лінією поліетилену потужністю 110 тисяч тонн на рік та двома лініями етилен-пропілен-дієнового каучуку потужністю 85 та 50 тисяч тонн на рік (другу ввели в дію у 2018 році). При цьому відомо, що в 2024-му її феррарський майданчик спожив лише 94 тисячі тонн етилену та 20 тисяч тонн пропілену (а також 2 тисячі тонн кополімеру етиліденнорборнену). Потужність розташованого у Феррарі поліпропіленового виробництва компанії LyondellBasell становила 180 тисяч тонн на рік, проте станом на 2023 рук цей показник рахувався вже лише як 102 тисячі тонн.

Також варто відзначити, що біч-о-біч з нафтохімічним виробництвом Montecatini у тих же 1950-х роках створила завод з виробництва азотних добрив, який в 1996-му був проданий норвезькій компанії.

Примітки