Перегони на дощатих треках — історичний окремий вид моторного спорту, в якому змагалися на швидкість використовуючи автомобілі чи мотоцикли. Виник і оформився в Сполучених Штатах Америки, на початку XX століття. Протягом 1910-х та 1920-х років був надзвичайно поширеним і популярним видом перегонів.

Дощаті треки було просто і недорого будувати, але з іншого боку їм бракувало довговічності. Також вони вимагали значних витрат і зусиль для підтримання таких треків в задовільному, робочому стані. Були випадки, коли деякі з подібних треків проіснували лише три роки, від моменту свого створення до припинення експлуатації. Остаточним вироком для перегонів «на дошках» стала Велика депресія, яка завдала нищівного удару рентабельності подібних заходів. Перегони на дощатих треках зникли з розкладу 1932 року, проте окремі невеликі треки продовжували працювати до кінця 1930-х років.

Історія Розвиток Першим дощатим треком для перегонів вважається , побудований 1910 року. Цей мотодром являв собою кругле кільце, довжиною в 1 милю (~1,6 км). При будівництві використали ті ж технології, що й на європейських велотреках того часу. Ця та інші подібні треки були побудовані з дощок розміром 2x4 дюйми (~51x102 мм). В місцях поворотів дорожнє полотно виконувалось нахиленим під значним кутом до горизонту, що дозволяло проходити ці повороти без зменшення швидкості. У деяких випадках, таких як трек у Калвер-Сіті, нахил дороги перевищував 50 градусів. Пізніше були побудовані довші траси, деякі довжиною до 2 миль (3,2 км). Вже 1915 року були досягнуті середні швидкості що перевищувала 100 миль на годину.

Дощаті треки були відносно недорогими в будівництві порівняно з більш капітальними спорудами. Наприклад загальна вартість всього комплексу 2-мильного автодрому становила лише 100 000 доларів у цінах 1915 року. Для порівняння 1909 року лише одне асфальтування, 2,5-мильного автодрому Indianapolis Motor Speedway обійшлося в 700 000 доларів. Інтерес до автоспорту в цей період стрімко зростав, і до 1929 року по всій країні було побудовано щонайменше 24 дощатих треки. Через недовговічність 20 з 24 були закриті або покинуті вже до 1931 року, а з 1932 року перегони на дощатих треках зникли з розкладу національного чемпіонату з автомобільних перегонів.

Занепад Занепад дощатих треків пов'язаний з високою вартістю їхнього обслуговування. На початку XX століття, не існувало потрібних консервантів для деревини, і залежно від клімату, треки потребували заміни дошок кожні 3-5 років. Для заміни полотна треку потрібно було близько мільйона погонних футів дошки, на кожні 1,25 милі траси, що коштувало орієнтовно 125 000 доларів за цінами тих часів. Таким чином протягом останнього десятиліття існування дощатих трас теслі ремонтували траси знизу, іноді навіть безпосередньо під час перегонів, поки в них над головами мчали автомобілі зі швидкістю 120 миль/год і більшу.

Ще однією причиною занепаду стало те, що зі збільшенням швидкості обгін ставав складнішим. Найшвидший автомобіль, якщо він не ламався під час заїзду, майже завжди вигравав перегони. Це призвело до зниження інтересу і відтоку глядачів на менш передбачувані види перегонів, які відбувалися на ґрунтових трасах. 1932 року перегони на дощатих треках зникли з календаря Національного чемпіонату, проте кілька менших трас продовжували працювати ще кілька років після цього. Наприклад, велодром приймав змагання щонайменше до 1939 року, а на треку Castle Hill Speedway у Бронксі міджети змагалися аж до почату 1940-х років.

Безпека Перший дощатий трек, збудований в Лос-Анджелесі, мав нахил близько 20 градусів, пізніше треки створювались з більшими кутами нахилу в поворотах. Деякі мотоциклетні траси мали нахил до 60 градусів. Спочатку такі конструкції створювались інтуїтивно, лише під час будівництва треку в Беверлі-Гіллз, 1919 року, будівельники почали використовувати інженерну науку. У Беверлі-Гіллз дизайнер Арт Піллсбері, який зрештою працював над більш ніж половиною дощатих колій по всій країні, вперше використав для розрахунку положення полотна трека. Вплив такого підходу до проєктування треку був значним. Правильно спроєктованим треком можна було рухатись взагалі без втручання водія. Автомобіль витримував траєкторію лише завдяки геометрії колії. Наслідком цих змін стали загальне зростання швидкості та перевантаження для водіїв. Разом з цим істотно зросла кількість летальних випадків серед водіїв, внаслідок аварій. Іншою небезпекою перегонів на дощатих треках, були дерев'яні уламки які відлітали від поверхні треку і потрапляли в обличчя водіїв та механіків. Частими були аварії спричинені руйнуванням шин при зіткненні з дефектами покриття треку, які виникли через руйнування дошок. Автомобілі були оснащені протиуламковими пристроями для захисту своїх радіаторів. Частими були випадки випадіння водіїв з автомобілів після чого їх часто збивали інші автомобілі.

Вболівальники сиділи над верхньою частиною траси, дивлячись вниз на гонщиків. Траплялися випадки, коли спортсмен втрачав керування своїм транспортним засобом, він міг вилетіти з траси та потрапити в натовп, через що було багато смертей навіть серед глядачів. в селищі Натлі, штату Нью-Джерсі діаметром 0,125 милі, мав нахил полотна треку 45 градусів. Малий діаметр і значний кут нахилу, давали можливість досягати значних швидкостей, що забезпечувало час проходження одного кола менше 8 секунд. Цей трек вважався найсмертоноснішим. 8 вересня 1912 року Едді Хаша на прізвисько «Техаський циклон» загинув на мотодромі в Ньюарку, штату Нью-Джерсі. В тій аварії загинуло два гонщики і четверо глядачів. Ще десять глядачів зазнали поранень. Після цього в ЗМІ почали називати короткі дощаті треки, довжиною четверть чи третину милі «вбивстводромами» (). Згодом, 1919 року, контролюючи органи заборонила будь-які змагання на дерев'яних треках коротших за 1 милю.

Примітки

Джерела