Міноритарна мова — мова, якою розмовляє меншість населення певної території. Таких людей називають лінгвістичними меншинами або мовними меншинами. З огляду на загальну кількість 196 суверенних держав, визнаних на міжнародному рівні (станом на 2019 рік)ONU members, та приблизно від 5000 до 7000 мов, якими розмовляють у світі переважна більшість мов є міноритарними мовами у кожній країні, де вони розмовляють. Деякі міноритарні мови одночасно є офіційними мовами, такі як ірландська в Ірландії або численні корінні мови Болівії. Так само деякі національні мови часто вважаються міноритарними мовами, оскільки вони є національною мовою .
Визначення Немає наукового консенсусу щодо того, що таке «міноритарна мова», оскільки для класифікації мов як «міноритарна мова» застосовувалися різні стандарти. Згідно з Овенсом (2013), спроби визначити міноритарних мов зазвичай поділяються на кілька категорій:
Демографічні визначення: «Міноритарна мова — це ті, носіїв яких менше, ніж носіїв іншої(их) групи(груп) у межах визначеної території». У районах з високою лінгвістичною різноманітністю це може означати, що навіть найбільша мовна спільнота становить менше 50 % від загальної чисельності населення цієї території («мова множинності», а не «мова більшості»). Як приклад, де Вріс (1990) зазначив, що на той час найбільша лінгвістична група країни Камерун, фанґ, становила лише 19 % від загальної чисельності населення Камеруну і, таким чином, була меншиною в країні. Соціально-політичні визначення: «Міноритарна мова — це ті, які певна група населення сприймає як мови меншин» або навіть «ті мови, носії яких, лінгвістична меншина, відчувають свою мову як таку, що перебуває під загрозою зникнення». Такі визначення мають кілька проблем, оскільки вони, як правило, суб'єктивні, використовуються для політичних кампаній, щоб спонукати політичні та правові інституції офіційно визнати їх, та страждають від євроцентризму. Етносоціальні визначення: Аллардт (1984) запропонував визначення «міноритарна мова» на ґрунті чотирьох критеріїв: «самокатегоризація, спільне походження, відмінні лінгвістичні, культурні чи історичні риси, пов'язані з мовою, соціальна організація взаємодії мовних груп таким чином, що група опиняється в становищі меншини». Овенс (2013) зазначив, що ці критерії є «корисними», але на практиці багато запропонованих «міноритарних мов» не можуть одночасно відповідати всім чотирьом критеріям; наприклад, деякі члени запропонованих міноритарних мов не самокатегоризують себе за цим походженням або не заявляють про спільне походження з усіма іншими членами. Нарешті, соціальна організація міноритарної мови в позиції (політичної) меншини є проблематичною з різних причин, таких як ситуації, коли політично домінантна мовна група в суспільстві поступається чисельно політично маргіналізованій групі. Як приклад, Овенс стверджував, що франкомовні колоністи (Pied-Noirs) у Французькому Алжирі були демографічною меншиною, але маргіналізували арабомовну більшість населення (разом з берберомовними групами, такими як кабіли), залишаючи відкритим питання, яку мову слід вважати «міноритарною» чи ні в цій ситуації.
«Мови меншин» Більш правильно вживати термін «міноритарна мова», оскільки термін «мова меншини» є неточним попереднім перекладом Європейської хартії з російської мови, і спотворює початковий зміст документа, наголошуючи на захисті прав національних меншин, а не самих мов. Україна була єдиною державою у Раді Європи, що ратифікувала Хартію, використавши в її назві термін мови національних меншин () замість оригінальної назви міноритарні мови (). Хартія не має на меті захищати права меншинних груп (як-от національних меншин), що підкреслюється в пояснювальній записці до неї, адже для мов нацменшин є інші міжнародні механізми захисту (див. Рамкова конвенція про захист національних меншин).
3 грудня 2025 року Верховна Рада прийняла в цілому законопроєкт № 14120, який оновив переклад хартії українською мовою.
Право та міжнародна політика
Європа
Визначення
У більшості європейських країн міноритарні мови визначені законодавством або конституційними документами та мають певну форму офіційної підтримки. У 1992 році Рада Європи ухвалила Європейську хартію регіональних або міноритарних мов для захисту та просування історичних регіональних та міноритарних мов у Європі.Hult, F.M. (2004). «Planning for multilingualism and minority language rights in Sweden», Language Policy, 3(2), 181—201. Для цілей Хартії вона визначила такі терміни:
Ставлення до Хартії
Станом на 2012 рік, підписанти Хартії, які ще не ратифікували її, це Азербайджан, Франція, Ісландія, Ірландія, Італія, Північна Македонія, Мальта та Молдова. Утримання від підписання або ратифікації Хартії також спричинене відмовою (наприклад, в Естонії чи на Мальті) визнавати такі постімперські мови, як англійська, французька чи російська, міноритарними мовами, навіть якщо ними розмовляють представники меншин. Символічна, культурна та політична влада, що надається таким світовим мовам, надає будь-якому демографічно меншинному населенню можливості до такої міри, що будь-які додаткові права (наприклад, статус міноритарної мови), надані їхній даній світовій мові, можуть призвести до швидкого занепаду державної (національної) мови на користь світової мови. Така ситуація склалася в Білорусі, де після 1995 року російська мова, набута статусу «рівноправної офіційної мови», маргіналізувала використання білоруської. Хартія була використана для досягнення того ж ефекту в Україні після 2010 року шляхом маргіналізації української мови через розширення прав і можливостей російської, сценарій, якому вдалося запобігти лише завдяки Євромайдану, Революції Гідності у 2014 році та як наслідок російсько-української війни.
Канада У Канаді термін «міноритарна мова» використовується в Конституції Канади, у заголовку над розділом 23 Канадської хартії прав і свобод, який гарантує освітні права громадам меншин, що розмовляють офіційною мовою. Зазвичай це розуміється як та з офіційних мов, якою менш розмовляють у певній провінції чи території (наприклад, англійська в Квебеку, французька в інших місцях).
Політика Міноритарні мови можуть бути маргіналізовані в межах країн з низки причин. До них належать відносно невелика кількість носіїв, зменшення кількості носіїв та поширена думка про те, що ці носії некультурні або примітивні, або що міноритарна мова є діалектом домінуючої мови. Підтримка міноритарних мов іноді розглядається як підтримка сепаратизму, наприклад, постійне відродження кельтських мов на Британських островах та у Франції (ірландська, валлійська, шотландська ґельська, менська, корнська та бретонська). Домінуюча культура може розглядати використання мов іммігрантських меншин як загрозу єдності, що свідчить про те, що такі спільноти не інтегруються в ширшу культуру. Обидві ці уявні загрози ґрунтуються на уявленні про виключення носіїв мов більшості. Часто це посилюється політичними системами, які не надають підтримки (наприклад, освіти та поліцейської діяльності) цим мовам.
Носії мов більшості можуть вивчати і вивчають міноритарні мови завдяки великій кількості доступних курсів. Невідомо, чи є більшість студентів, які вивчають міноритарні мови, членами меншинної спільноти, які відновлюють зв'язок з мовою спільноти, чи іншими, хто прагне ознайомитися з нею.
Суперечка
Існують різні думки щодо того, чи порушує захист офіційних мов державою, яка представляє більшість носіїв мов, права людини носіїв меншин. У березні 2013 року Ріта Іжак, незалежна експертка ООН з питань меншин, заявила, що «захист прав мовних меншин є зобов'язанням у сфері прав людини та важливим компонентом належного управління, зусиль щодо запобігання напруженості та конфліктам, а також побудови рівних та політично та соціально стабільних суспільств».
Наприклад, у Словаччині угорська громада загалом вважає «мовний закон», прийнятий у 1995 році, дискримінаційним та таким, що не відповідає Європейській хартії захисту регіональних або міноритарних мов. Словацька більшість вважала, що права носіїв меншин гарантовані відповідно до найвищих європейських стандартів і не дискримінуються через те, що державна мова має переважний статус. Закон про мову проголошує, що «словацька мова користується переважним статусом порівняно з іншими мовами, якими розмовляють на території Словацької Республіки». Згідно з поправкою 2009 року, за порушення правил, що захищають переважний статус державної мови, може бути накладено штраф у розмірі до 5000 євро, наприклад, якщо назва магазину або підприємства вказана на вивісці спочатку міноритарною мовою і лише після неї словацькою мовою, або якщо в двомовному тексті частина міноритарною мовою написана більшим шрифтом, ніж її словацький еквівалент, або якщо двомовний текст на пам'ятнику перекладено з міноритарної мови на домінуючу мову, а не навпаки, або якщо державний службовець або лікар спілкується з громадянином, який є носієм міноритарної мови, цією мовою в місцевій громаді, де частка носіїв меншини становить менше ніж 20 %.
Жестови мови часто не визнаються справжніми природними мовами, хоча численні дослідження підтверджують те, що вони є незалежними мовами.
Носії допоміжних мов також стикаються з труднощами у забезпеченні їхнього визнання. Вони використовуються переважно як другі мови та мають мало носіїв мови.
Числові пороги
: З моменту заснування Бельгії в 1830 році уряд пропагував французьку як єдину національну мову. Маргіналізована нідерландськомовна спільнота, загалом відома як фламандський народ, поступово зуміла емансипуватися завдяки Фламандському руху, а в 1898 році було прийнято Закон про рівність () вперше визнала нідерландську мову рівноправною з французькою в судових питаннях (юридичні документи). Анексія переважно німецькомовного району Ейпен-Мальмеді до Бельгії в 1919 році також призвела до руху за визнання німецької мови місцевою меншиною. До 1930 року склалася приблизна домовленість про те, що громадяни Бельгії повинні мати можливість спілкуватися з владою рідною мовою в муніципалітетах, де вона становила більшість носіїв. Згідно із «Законом від 28 червня 1932 року про використання мов в адміністративних питаннях» ( ), муніципалітети Бельгії вважалися «двомовними», якщо носії міноритарної мови становили щонайменше 30 % населення муніципалітету, що означало, що мовна меншина мала певні права. Для визначення цих відсотків було зроблено посилання на лінгвістичний перепис (, ). Перший перепис населення, проведений у 1846 році, широко вважався науково достовірним щодо кількості носіїв мови; однак, починаючи з другого лінгвістичного перепису 1886 року, методологія перепису змінилася, тиск на громадян, щоб вони повідомляли про розмову або знання французької мови, посилювався, виявлялося все більше випадків шахрайства, а достовірність результатів дедалі більше ставилася під сумнів вченими та фламандськими активістами. Наприклад, дослідження 1933 року дійшло висновку, що у 22 з 23 мовних прикордонних муніципалітетів, у яких проводився перепис 1930 року, результати були неправильними, і в кожному випадку неправильні результати сприяли французькій мові; крім того, деякі «мовні інспектори», яким було доручено перевірити точність результатів, отримували погрози смертю. Правовим наслідком переписів було те, що деякі раніше одномовні голландські муніципалітети стали двомовними або навіть одномовно-французькими, що ще більше стимулювало франкізацію Брюсселя. Найбільш суперечливий мовний перепис 1947 року призвів до хвилі фламандських протестів та, зрештою, до скасування суперечливих мовних переписів. Зрештою, бельгійський мовний кордон було встановлено постійним у 1963 році. Решта 27 муніципалітетів з мовними льготами були постійним джерелом суперечок у бельгійській політиці, зосереджуючись на тлумаченні та законності директиви Пітерса 1997 року, яка стверджувала, що льготи були тимчасовими заходами, які зрештою мають бути скасовані після того, як франкомовні меншини в нідерландськомовному регіоні достатньо вивчать нідерландську мову.