Ренесансна архітектура Венеції зародилася дещо пізніше, ніж у Флоренції — фактично не раніше 1480-х роківWolters & Huse, с. 12, 14.. Упродовж усього періоду венеційське зодчество значною мірою спиралося на архітекторів, запрошених з інших регіонів Італії. Місто у той час було надзвичайно заможним і часто потерпало від пожеж, тому будівельні роботи тривали майже безперервно, а фасади нових споруд вирізнялися розкішним декором.
Порівняно з іншими центрами італійського Ренесансу, у Венеції архітектура зберігала певний консерватизм, особливо у формах будівель, які зазвичай споруджувалися на місці старих палаців у щільній міській забудові. Вікна здебільшого мали аркові або круглі завершення, часто з класичними варіаціями венеційського готичного орнаменту — на відміну від тенденцій інших містWolters & Huse, с. 21–23.. Палац дожів неодноразово перебудовувався після пожеж, але готичні фасади зберігали свій первісний вигляд.
Венеційська аристократія сповідувала колективне переконання, що архітектура має зміцнювати престиж і впевненість у величі Венеційської республіки. Сенатська постанова 1535 року проголошувала Венецію «найгарнішим і найславетнішим містом, що нині існує у світі»Burns, с. 28.. Водночас відкрите суперництво між патриціанськими родинами не заохочувалося — натомість цінувалася «гармонійна рівність», що стосувалася і архітектуриTafuri, с. 3–4; Wolters & Huse, с. 15.. Новаторство заради самого новаторства або прагнення відтворити античну велич сприймалися з підозроюTafuri, с. 5–13..
Попри те, що мандрівники захоплювалися багатими ансамблями венеційських споруд, місцева архітектура мала обмежений вплив за межами Республіки до появи Андреа Палладіо (1508–1580), чий стиль — палладіанство — став надзвичайно впливовим після його смерті, зокрема у англомовних країнах.
Венеційська забудова
Венеція зведена на алювійному мулі, і більшість її споруд (як і нині) стоять на численних дерев’яних палях, вбитих у ґрунт. Поверх кам’яної платформи, що лежить на палях, основним будівельним матеріалом є цегла, хоча фасади в добу Ренесансу зазвичай облицьовували істрійським каменем — якісним вапняком, який часто помилково називають мармуром. Його постачали морем із каменоломень в Істрії, на терафермі (нині територія Хорватії)Howard, с. 56–60; Burns, с. 24.. Цей камінь мав ще одну перевагу — він значно краще витримував солоне морське повітря та повені, ніж справжній мармурWolters & Huse, с. 23.. Для контрасту часто використовували інші породи, зокрема червоний камінь із Верони. Для внутрішнього, а іноді й зовнішнього оздоблення широко застосовували марморіно або коччопесто — штукатурку з вапняку, цегляної крихти та уламків теракотиHoward, с. 58; Burns, с. 24..
Перевагу надавали пласким дерев’яним перекриттям, а не склепінням, які могли тріснути через осідання фундаменту на палях. Типова підлога складалася з двох шарів дощок, покладених перехресно на балки. Для різних частин конструкції застосовували різні породи деревини, але вже у добу Ренесансу запаси в навколишніх лісах почали вичерпуватися, і вартість деревини зрослаHoward, с. 60–61; Burns, с. 24.. Характерною рисою стали великі венеційські димарі з конусоподібними теракотовими ковпаками, що запобігали виходу іскор і, відповідно, пожежамHoward, с. 66..
На початку XVI століття місто вже було щільно забудоване, що добре видно на великій ксилографії Панорама Венеції (Якопо де Барбарі)Wolters & Huse, с. 3–6.. Більшість будівель доби Ренесансу були реконструкціями старих палаців у межах існуючих ділянок. Через густу забудову Венеція ще більше, ніж інші італійські міста, страждала від пожеж, що часто ставали приводом до нових будівництв. Особливо сильно постраждав район Ріальто, який майже повністю згорів 1514 рокуHoward, с. 51., а Палац дожів зазнав великих пожеж у 1483, 1547 та 1577 роках (збереглися лише готичні фасади). Безперервна будівельна активність сприяла появі великої кількості кваліфікованих майстрівBurns, с. 24–25.. Попри це, завершення великих споруд часто тривало 10–20 років і більше.
На відміну від палаців інших італійських міст, венеційські палаци не мали виразного оборонного характеру — багато з них з одного боку омивалися каналами, що виконували роль своєрідного «рву». Щільна забудова сприяла будівництву багатоповерхових споруд (за мірками епохи), а основне світло потрапляло з фасаду, тому він мав багато великих вікон — значно більше, ніж палаци в інших містах ІталіїHoward, с. 31–33; Burns, с. 24; Hartt, с. 423.. Часто до старих будинків добудовували додаткові поверхиHoward, с. 52..
Населення Венеції, яке вже у XIII столітті перевищувало 100 тисяч, досягло максимуму близько 190 тисяч осіб перед епідемією чуми 1575–1577 років, яка забрала приблизно третину мешканців, зокрема Тіціана та його синаHoward, с. 56..
Ранні споруди
Головна брама венеційського Арсеналу — Порта Магна — була споруджена наприкінці 1450-х років і вважається однією з перших пам’яток венеційської архітектури Ренесансу. Її проєкт було створено за зразком римської арки Сергіїв, тріумфальної арки в місті Пула в Істрії (нині територія Хорватії, а тоді — володіння Венеційської республіки).
Приблизно до цього ж часу належить Арко Фоскарі — урочистий вхідний портал у внутрішньому дворі Палацу дожів, виконаний у вигляді тріумфальної арки. Його нижні яруси мають класичні ренесансні риси, тоді як верхівка перетворюється на справжній ліс готичних пінаклівWolters & Huse, с. 13..
Архітектори та їхні головні споруди
Більшість венеційських архітекторів не були уродженцями міста або навіть тераферми — материкових територій Венеційської республіки. Однак значні будівельні бюджети, доступні у Венеції, приваблювали майстрів з усієї Північної та Центральної ІталіїHartt, с. 423, 632; Burns, с. 24.. Багато архітекторів водночас були відомими скульпторами. Окрім Якопо Сансовіно (описаного нижче), найважливішими серед них вважаються представники родини Ломбардо, зокрема П'єтро Ломбардо (1435–1515)Hartt, с. 423., а також маньєрист Алессандро Вітторіа (1525–1608).
Історія венеційської архітектури ускладнюється традицією призначати наглядачів-будівничих, або прото, які підпорядковувалися державним комісіям. У документах часто зберігалися саме їхні імена, хоча їхній реальний внесок у проєкт міг суттєво відрізнятися.
Мауро Кодуччі (1440–1504) із Ломбардії став одним із перших архітекторів, які працювали у стилі Ренесансу у Венеції. Йому допомагав син Домініко, який продовжив справу після смерті батька. Серед його громадських споруд — верхні поверхи церков Сан-Дзаккарія, Сан-Джованні-Грізостомо (з 1497), Санта-Марія-Формоза (з 1492) та Прокуратіє Веккіє на Площі Сан-Марко. Йому приписують також проєкт вежі з годинником (з 1495) і участь у відбудові Скуола-Гранде-ді-Сан-Марко після пожежі 1485 року.
Після пожежі 1483 року Кодуссі переміг у конкурсі на перебудову східного крила Палацу дожів, створивши фасади, які поєднують готичні мотиви з новими ренесансними формами. Серед його палаців — Ка' Вендрамін-Кальерджі (з 1481) і Палаццо Дзорці Галеоні. Роботи Кодуссі гармонійно поєднують риси венеційської готики з елегантністю РенесансуHartt, с. 423–424; Wolters & Huse, с. 26–33..
Серед інших архітекторів раннього Ренесансу — Джорджо Спавенто (активний з 1489 року, †1509)ULAN, "Giorgio Spavento". та Антоніо Аббонді, відомий як Скарпаньїно (†1549), який працював щонайменше з 1505 року. До його ранніх робіт належить Сан-Себастьяно (поч. 1506). Обидва архітектори мали численні державні замовлення.
Якопо Сансовіно (1486–1570), уродженець Флоренції, був також видатним скульптором. Після успішної кар’єри у Флоренції та Римі він утік до Венеції після погрому Рима 1527 року. У 1529 році його призначили головним архітектором і наглядачем за власністю (прото) при Прокураторах Святого МаркаHartt, с. 632–634; Burns, с. 26..
За словами Манфредо Тафурі, його перший венеційський проєкт — Палаццо Грітті — так і не реалізували, оскільки замовники вважали його надмірно сміливим і показовимTafuri, с. 5–6.. Проте Сансовіно здобув славу завдяки технічному рішенню укріпити куполи Сан-Марко металевими обручамиHoward, с. 19..
Невдовзі він створив стиль, що цілком відповідав венеційським уявленням про гармонійну велич і став «визначальним для всієї подальшої історії венеційської архітектури»Hartt, с. 632.. Сансовіно сформував вигляд більшої частини ансамблю навколо Площі Сан-Марко, спроєктувавши Бібліотеку Марчіана (з 1537 року) та монетний двір Дзекка на П’яццетта-Сан-Марко. Серед його палаців — Палаццо Корнер делла Ка-Гранде (з 1532) і Палаццо Дольфін Манін (з 1536).
Бібліотека Марчіана вважається його «безперечним шедевром» і одним із ключових творів венеційського Ренесансу. Андреа Палладіо називав її «ймовірно, найрозкішнішою спорудою, зведеною від часів античності до наших днів», а Фредерік Гартт описував як «одну з найвишуканіших будівель в історії італійської архітектури»Hartt, с. 632–633.. Вона займає надзвичайно помітне місце навпроти Палацу дожів через П’яццетта-Сан-Марко, з фасадами, що виходять до лагуни та головної площі.
Мікеле Санмікелі (1484–1559) із Верони, навчався на півдні Італії, а після повернення 1527 року став державним військовим архітектором. Більшість його робіт — це укріплення і військово-морські споруди по всій території Республіки, проте він створив і низку оригінальних палаців, що поєднали венеційський стиль із маньєризмом. Його будівлі у Вероні визначають образ міста так само, як споруди Палладіо — образ Віченци. Найвідоміша з них — Палаццо Бевілаква (почато 1529 року)Hartt, с. 631–632; Burns, с. 25..
Найвизначнішим архітектором пізнього венеційського Ренесансу став Андреа Палладіо (1508–1580) — центральна фігура пізнього італійського Відродження та найвпливовіший теоретик архітектури епохи. У самій Венеції він збудував лише дві великі церкви — Сан-Джорджо-Маджоре (з 1566) і Іль-Реденторе (з 1577), але створив численні вілли у Венеції та Віченці для місцевої аристократії. Його стиль — палладіанство — після смерті набув величезного впливу, особливо у Великій Британії та американських колоніях.
Об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО «Місто Віченца і вілли Палладіо у Венето» включає 23 будівлі у Віченці та 24 заміські вілли.
Так звана Базиліка Палладіана у Віченці (почато 1549 року) складається з фасадів з лоджіями, які обрамлюють велику готичну громадську залу. Тут уперше з’являється характерний палладіанський мотив, який Палладіо розвинув із венеційського вікнаSummerson, с. 129–130, 134.. Фасад Палаццо К’єрікаті (з 1551 року) має два яруси лоджій, розділених вертикально на три частини за рахунок винесення центральної секціїHartt, с. 634–635; Summerson, с. 44..
Вінченцо Скамоцці (1548–1616) із Віченци прибув до Венеції лише 1581 року, відразу після смерті Палладіо. Він спроєктував Прокуратіє Нуове на Площі Сан-Марко та завершив багато проєктів, розпочатих Палладіо. Його учень Бальдассаре Лонгена (1598–1682), на відміну від більшості попередників, був уродженцем Венеції. Він завершив кілька робіт Скамоцці та запровадив у місті повноцінний бароковий стиль, хоча багато палаців і надалі розвивали пізньоренесансні венеційські формиWittkower, с. 290–300..
Венеційські книги про архітектуру Венеція у XVI столітті була одним із головних європейських центрів книгодрукування і стала провідним осередком публікації архітектурних трактатів. Єдиним значущим античним автором, чия праця з архітектури збереглася, був Вітрувій. Його трактат De architectura («Про архітектуру») уважно вивчали всі архітектори доби Відродження. Хоча латинський текст видавали й раніше, перше ілюстроване ксилографіями видання з’явилося у Венеції 1511 року завдяки брату Джованні ДжокондоBurns, с. 25; Summerson, с. 10., який у 1505–1508 роках спроєктував Фондако-дей-Тедескі.