Справа «Чирагов проти Вірменії» була міжнародною справою з прав людини щодо прав власності громадян Азербайджану в Нагірно-Карабахському регіоні колишнього Радянського Азербайджану. Рішення Великої палати Європейського суду з прав людини у цій справі було винесене на підставі заяви (№ 13216/05) проти Республіки Вірменія, поданої до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод шістьма громадянами Азербайджану 6 квітня 2005 року. Заявники стверджували, зокрема, що їм було заборонено повернутися до Лачина на території, окупованій урядом-відповідачем, що вони таким чином не могли користуватися своїм майном та будинками, розташованими там, і що вони не отримали жодної компенсації за свої збитки.

Справа «Чирагов та інші проти Вірменії» та подібна справа «Сарґсян проти Азербайджану» були першими справами цивільних осіб, постраждалих від конфлікту, які намагалися отримати компенсацію за шкоду, завдану їхньому життю та засобам існування, звернувшись до ЄСПЛ. Велика палата винесла рішення в обох справах в один день і в обох випадках винесла рішення на користь заявників і проти відповідних урядів. Вона також підкреслила відповідальність Вірменії та Азербайджану за пошук вирішення нагірно-карабахського конфлікту.

Вступ Заявники заявили, що належать до азербайджанської курдської етнічної групи. Вони проживали в Лачинському районі до вірменської окупації. Вони заявили, що були змушені покинути свою землю та втекти до Баку. У справі було 6 заявників: 1. Пан Ельхан Чирагов; 2. Пан Адиширін Чирагов; 3. Пан Раміз Гебраїлов; 4. Пан Акіф Гасаноф; 5. Пан Фехреддін Пашаєв; 6. Пан Караджа Габраїлов.

Заявники стверджували, що вони не мають доступу до своєї особистої власності, розташованої в Лачинському районі, окупованому Урядом-відповідачем (Вірменія). Вони також заявили, що Уряд-відповідач перешкоджає їм повернутися додому та не забезпечив жодної компенсації за їхні збитки. Вони інтерпретували ці дії Уряду як триваючі порушення статті 1 Протоколу № 1 («захист власності») до Конвенції, статей 8 («право на повагу до приватного та сімейного життя»), 13 («право на ефективний засіб правового захисту») та 14 («заборона дискримінації») Конвенції.

Уряд Азербайджану звернувся з проханням про втручання у провадження відповідно до статті 36 (1) («втручання третьої сторони») Конвенції. Суд задовольнив право уряду Азербайджану втрутитися у справу як третьої сторони, і пан К. Аскеров, агент уряду, представляв уряд Азербайджану під час провадження.

Докази заявників Заявники стверджували, що уряд Вірменії окупував території Азербайджану, і тому уряд несе відповідальність за порушення їхніх прав. Вони надали такі докази:

У звітах, документах Human Rights Watch (HRW), підтверджується, що збройні сили Республіки Вірменія брали участь в окупації Нагірного Карабаху та прилеглих територій. HRW заявила, що вірменська армія бере участь у Нагірно-Карабахському конфлікті, і це робить Вірменію стороною конфлікту. Таким чином, конфлікт є міжнародним збройним конфліктом між Вірменією та Азербайджаном згідно з міжнародним правом. Офіційні заяви різних органів влади підтверджують, що Вірменія окупувала Нагірний Карабах та прилеглі території. Наприклад, пан Роберт Кочарян, колишній президент і прем'єр-міністр Вірменії та «НКР», заявив, що Вірменія постачала зенітну зброю до Нагірного Карабаху, в інтерв'ю вірменській газеті «Голос Вірменії» у лютому 1994 року. Крім того, пан Вазген Манукян, колишній міністр оборони Вірменії, визнав, що заяви про те, що Вірменія не братиме участі у війні, призначені для іноземного споживання, не відповідають дійсності, в інтерв'ю британському журналісту та письменнику Томасу де Ваалю в жовтні 2000 року. У щорічних звітах Міжнародного інституту стратегічних досліджень неодноразово зазначалося, що більшість військовослужбовців, присутніх у Нагірному Карабаху, є вихідцями з Вірменії, а «Вірменія контролює більшу частину Нагірного Карабаху, а також сім прилеглих регіонів Азербайджану». Пан Девід Аткінсон, доповідач Парламентської Асамблеї Ради Європи, у своїй доповіді зазначив, що особи, які проживають у Нагірному Карабаху, мають паспорти Вірменії, в регіоні розміщені вірменські солдати, які беруть участь у бойових діях. Пан Доповідач також заявив, що уряд Вірменії виділяє значні фінансові ресурси на цю територію. На основі доповіді Парламентська Асамблея 25 січня 2005 року ухвалила резолюцію 1416. Асамблея підтвердила, що Нагірний Карабах окупований Вірменією, а це означає, що Вірменія порушила свої зобов'язання як член Ради Європи. Асамблея підтвердила «право переміщених осіб безпечно та з гідністю повернутися до своїх домівок». Колишній міністр закордонних справ Вірменії Вартан Осканян заявив, що Вірменія контролює окуповані території, в інтерв'ю австрійській газеті "Der Standard". Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй схвалила резолюцію «Ситуація на окупованих територіях Азербайджану» (A/Res/62/243). Асамблея нагадала про чотири обов'язкові резолюції Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй та звернулася з проханням до всіх вірменських військ вивести війська з усіх окупованих територій Азербайджану. Асамблея підтвердила невід'ємне право осіб, переміщених з окупованих територій, повернутися до своїх домівок. 29 жовтня 2008 року вірменський військовий командир та політичний діяч пан Джирайр Сефілян заявив в інтерв'ю газеті «Армения Тудей», що збройні сили та політики в Нагірному Карабаху направляються центральним урядом Вірменії, а бюджет території фінансується Вірменією. 20 травня 2010 року Європейський парламент ухвалив Резолюцію про необхідність . Парламент вимагав виведення вірменських військ з усіх окупованих територій Азербайджану. У квітні 2012 року Європейський парламент ухвалив ще одну Резолюцію та висловив глибоку стурбованість щодо «незаконної діяльності, що здійснюється вірменськими військами на окупованих азербайджанських територіях».

Відповіді уряду

Уряд Вірменії стверджував, що лише 5 відсотків сил оборони «НКР» розгорнуто Вірменією відповідно до статті 4 угоди 1994 року. Крім того, уряд не виключав можливості того, що особи вірменської національності можуть служити в силах оборони «НКР» на контрактній та добровільній основі. Уряд стверджував, що «НКР» має власну судову систему, президента, уряд, суди, парламент і закони. Таким чином, Вірменія не несе відповідальності за порушення прав людини в «НКР». Уряд заявив, що закони Вірменії та «НКР» дозволяють подвійне громадянство, а паспорти Вірменії видаються жителям «НКР» через їхні поїздки до зарубіжних країн. Вірменія стверджувала, що в «НКР» використовується кілька валют, таких як євро, долари США, фунти стерлінгів та австралійські долари, і тому вірменський драм не є основною валютою на території.

Результат Страсбурзький суд постановив, що Вірменія здійснює ефективний контроль над Нагірним Карабахом та прилеглими територіями, включаючи Лачинський район. Суд відхилив попередні заперечення Вірменії, засновані на юрисдикції, статусі жертв заявників та невичерпанні національних засобів правового захисту. Суд виніс рішення, що Вірменія продовжує порушувати статтю 1 (Захист власності) Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини, статтю 8 (Право на повагу до приватного та сімейного життя) та статтю 13 (Право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції. Вірменію було зобов'язано виплатити 5000 євро відшкодування матеріальної та моральної шкоди кожному із заявників та загальну суму 28 642,87 фунтів стерлінгів за судові витрати.

За словами Лоуренса Броерса, наукового співробітника Центру сучасної Центральної Азії та Кавказу SOAS, своїм рішенням Європейський суд з прав людини визнав амбівалентність претензій НКР на окремий суверенітет. Він встановив, що Вірменія фактично здійснила екстериторіальну юрисдикцію, підтримуючи ситуацію в Карабаху, спростувавши аргументи Вірменії про протилежне та фактично підтвердивши наратив Азербайджану про Вірменію як окупаційну державу.

Примітки

Посилання

https://hudoc.echr.coe.int/eng#{ "itemid":%5B"001-155353"%5D}