Людвіг Густав Адольф фон Есторфф (; 24 грудня 1859, Ганновер — 5 жовтня 1943, Ільцен) — німецький воєначальник, генерал піхоти запасу вермахту. Кавалер ордена Pour le Mérite.

Біографія Людвіг походив зі старовинної люнебурзької шляхетської родини Есторффів і був другою дитиною майбутнього генерал-майора Еггерта Людвіга фон Есторффа (1831–1903) та його дружини Юлії Бернгардіни, уродженої фон Віцендорфф (1836–1902).Kurt von Priesdorff: Soldatisches Führertum. Band 10, Hanseatische Verlagsanstalt Hamburg, o. O. [Hamburg], o. J. , , S. 487–488, Nr. 3344. У Людвіга було кілька братів і сестер, і він залишався неодруженим.

Есторфф навчався у класі відбору Кадетського дому в Берліні та розпочав свою офіцерську кар'єру на початку 1878 року в 1-му Тюрингійському піхотному полку № 31 Прусської армії. 1 жовтня 1887 року його було призначено до Військової академії. Він залишався там до переведення до Генерального штабу 29 березня 1892 року. Водночас, 14 вересня 1893 року, він прийняв посаду командира роти у своєму рідному полку, перш ніж був звільнений з командування Генеральним штабом 17 жовтня того ж року.

Німецька Південно-Західна Африка 31 травня 1894 року його було переведено до охоронних військ Німецької Південно-Західної Африки. Там він служив командиром роти з 4 червня 1894 року по 9 липня 1899 року. Після повернення до Німеччини він спочатку повернувся до Генерального штабу 13 вересня 1899 року. 18 квітня 1900 року переведений до Верховного командування охоронних військ. Звідти 9 червня 1900 року його було направлено до охоронних військ у Німецькій Східній Африці, а потім, 12 березня 1901 року, до Німецької Південно-Західної Африки. 6 лютого 1902 року його було призначено заступником командира охоронних військ.

25 червня 1904 року його було призначено командиром батальйону 1-го польового полку. На цій посаді він брав участь у битві при Ватерберзі в серпні 1904 року. У війні проти гереро Есторф очолював один з трьох головних дивізіонів охоронних військ — Західний дивізіон, до якого входили 2-га та 4-та польові роти, рота батальйону морської піхоти та кілька гармат різних калібрів. Їхньою метою було приборкання району Омаруру. Лотар фон Трота наказав йому переслідувати гереро, що втікали, у майже безводній пустелі Омахеке та «неодноразово відганяти їх від будь-яких джерел води, які вони могли там знайти» — практика, яка коштувала життя багатьом тисячам гереро. Пізніше Есторфф повідомляв про цю місію: «Гереро тепер тікали далі від нас у піщане поле. Жахливе видовище повторювалося знову і знову. Чоловіки гарячково працювали над розробкою криниць, але води ставало дедалі менше, джерела води – все рідшими. Вони тікали від одного до іншого і втратили майже всю свою худобу та багатьох людей. Кількість людей зменшилася до мізерних залишків...»Dominik J. Schaller: »Ich glaube, dass die Nation als solche vernichtet werden muss«: Kolonialkrieg und Völkermord in Deutsch-Südwestafrika 1904–1907. In: Journal of Genocide Research. 6:3, S. 398.

Генеральний штаб все ще хвалився цією тактикою у своєму звіті за 1907 рік: «... як напівзагнана тварина, його гнали від джерела води до джерела води, поки він нарешті не став безпорадною жертвою природи власної землі. Безводний Омахеке мав завершити те, що розпочала німецька зброя: знищення народу гереро».Die Kämpfe der deutschen Truppen in Deutsch-Südwestafrika, Band 1, S. 207, zitiert nach: Reinhart Kößler; Henning Melber: Völkermord und Gedenken. Der Genozid an den Herero und Nama in Deutsch-Südwestafrika 1904–1908. In: Irmtrud Wojak; Susanne Meinl (Hrsg.): Völkermord. Genozid und Kriegsverbrechen in der ersten Hälfte des 20. Jahrhunderts. Campus, Frankfurt am Main 2004 (= Jahrbuch zur Geschichte und Wirkung des Holocaust 8), S. 49

4 січня 1906 року він став командиром 2-го польового полку. Через рік, 1 квітня 1907 року, його було призначено командувачем охоронних сил Німецької Південно-Західної Африки. Водночас він став членом комісії при Імперському колоніальному відомстві, яка мала завдання консультувати щодо досвіду, отриманого під час розгортання підкріплень для охоронних сил. Есторффа було відкликано до Німеччини на початку 1911 року.

Тут, 20 березня 1911 року, він спочатку прийняв командування Брауншвейзьким піхотним полком № 92, а 1 жовтня 1912 року — 68-ю піхотною бригадою в Меці.

Перша світова війна На початку Першої світової війни він та його бригада були розгорнуті на Західному фронті, де 1 вересня отримав важкі поранення. Після перебування в лікарні та одужання він 11 травня 1915 року прийняв командування 103-ю піхотною дивізією. Його війська брали участь у кампанії проти Сербії восени 1915 року у складі 10-го резервного корпусу, а також були задіяні у Верденській битві у травні 1916 року. 7 листопада 1916 року йому було передано командування 42-ю піхотною дивізією.

Він та його підрозділ брали участь у бойових діях під час операції «Альбіон», окупації балтійських островів Езель, Даге та Мун. У березні 1918 року він прийняв командування Генеральним командуванням німецької армії № 60 від Гюнтера фон Паппріца. З 17 грудня 1918 року він став заступником командувача 8-ї армії та німецьких військ у Балтії.

Післявоєнний період 5 лютого 1919 року його було призначено губернатором Кенігсберга, а невдовзі після цього, 25 лютого 1919 року, йому було призначено командування 1-м армійським корпусом. 1 жовтня 1919 року його було переведено до Тимчасового рейхсверу, де він прийняв командування 3-м груповим командуванням, а також одночасно командуванням 1-го військового округу та 1-ю бригадою рейхсверу.

Під час Каппського заколоту Есторфф разом зі своїм штабом 13 березня 1920 року заявив про підтримку уряду КаппаRudolf Klatt: Ostpreussen unter dem Reichskommissariat (1919/1920). Quelle & Meyer, Heidelberg 1958, S. 192.. 8 квітня 1920 року його було відправлено до резерву і він більше не відновлювався на службі.

Людвіг фон Есторфф був головою родового об'єднання Есторффів та членом регіонального відділення Ганновер-Ольденбург-Брауншвейг-Бремен Німецької дворянської асоціації.Anschriftenbuch der Deutschen Adelsgenossenschaft 1940. Landesabteilung Hannover-Oldenburg-Braunschweig-Bremen. Schlieffen-Verlag, Berlin 1940, S. 147.

Звання

Другий лейтенант (15 квітня 1878) Перший лейтенант (13 грудня 1887) Гауптман (14 вересня 1893) Майор (27 січня 1900) Оберстлейтенант (10 квітня 1906) Оберст (20 квітня 1909) Генерал-майор (1 жовтня 1912) Генерал-лейтенант (6 червня 1916) Генерал піхоти запасу (27 серпня 1939) — підвищений з нагоди 25-ї річниці битви під Танненбергом.

Нагороди

Столітня медаль Хрест «За вислугу років» (Пруссія) (25 років) Медаль «За кампанію в Південно-Західній Африці» Орден Червоного орла 3-го класу з короною Орден Корони (Пруссія) 3-го класу з мечами 2-го класу з мечами на кільці Королівський орден дому Гогенцоллернів, лицарський хрест з мечами Орден «За військові заслуги» (Баварія) 3-го класу з мечами Орден Генріха Лева, командорський хрест 2-го класу з мечами Хрест «За військові заслуги» (Мекленбург-Шверін) 2-го класу Хрест «За військові заслуги» (Вальдек) 2-го класу з мечами Залізний хрест 2-го і 1-го класу Pour le Mérite (6 вересня 1917) Почесний хрест ветерана війни з мечами

Бібліографія

Christoph-Friedrich Kutscher (Hrsg.): Wanderungen und Kämpfe in Südwestafrika, Ostafrika und Südafrika 1894–1910. In: Unveröffentlichte Dokumente zur Kolonialgeschichte Afrikas. Verlag Meinert, Windhoek 1968. ISBN 0-620-03929-9. Inhalt

Примітки

Література

Matthias Häusler: Der Genozid an den Herero: Krieg, Emotion und extreme Gewalt in „Deutsch-Südwestafrika“. Velbrück Wissenschaft, Weilerswist 2018. C. F. Kutscher: Geschrieben unter dem Kameldornbaum. (Briefe + Berichte Ludwig von Estorffs aus Südwestafrika 1894-1903), Windhoek 1982. Gothaisches Genealogisches Taschenbuch der Adeligen Häuser. Zugleich Adelsmatrikel der D.A.G. Teil A (Uradel). 1941. Vierzigster Jahrgang, Justus Perthes, Gotha 1940, S. 114–115. Siehe: FamilySearch (Kostenfrei).

Посилання

Есторфф на сайті The Prussian Machine.