Фільм категорії B — це малобюджетна комерційна кінокартина, яка при цьому не є ні артхаусом, ні фільмом для дорослих. Спочатку, у Золотий вік Голлівуду, так називали фільми, що демонструвалися в кінотеатрах другим номером під час поширених на той час подвійних кіносеансів (англ. double feature). Першим номером на таких сеансах ішов популярний, високобюджетний фільм («фільм категорії A» — англ. A movie), а за ним — фільм, що не користувався великою популярністю.
З часом термін «фільм категорії B» став евфемізмом для позначення малобюджетної кінопродукції, яка не вирізняється високими художніми якостями. Водночас ця категорія стала нішею, у якій були можливі експерименти різних незалежних кіновиробників, а також майданчиком, на якому початківці — актори й режисери — здобували професійний досвід для подальшого штурму «великого Голлівуду» (багато майбутніх зірок, наприклад Джек Ніколсон, вийшли саме зі світу B-фільмів). Нарешті, для молоді світ B-фільмів був осередком улюблених жанрів, яким мейнстримний Голлівуд приділяв мало уваги, більше орієнтуючись на смаки й інтереси платоспроможнішої «дорослої» аудиторії.
У результаті після 1950-х років і до сьогодні цей термін став вживатися у ширшому значенні, хоча зберігається певна двозначність: з одного боку, такий фільм може бути високохудожнім та естетичним, з іншого — в ньому цілком може експлуатуватися еротична тематика з повною відсутністю сенсу, причому ці якості можуть поєднуватися. Більшість подібних фільмів належать до певного жанру: у Золотий Вік ключовим жанром B-фільмів був вестерн, у 1950-ті роки основною темою стала наукова фантастика. Королем B-фільмів вважається Роджер Корман.
На початку 1970-х років, в епоху Нового Голлівуду, межа між A-фільмами і B-фільмами дещо стерлася, крім того, зростаюче розмаїття кінопродукції зробило таке поділення надто спрощеним. Також спостерігалася дедалі більша переорієнтація кінопрокату та мейнстримного кіновиробництва на молодіжну аудиторію, а відповідно — зростав інтерес голлівудських гігантів до жанрів, раніше більш властивих саме категорії B (екшн, наукова фантастика, екранізації коміксів тощо). Пізніше, у 1980-х роках, коли голлівудські гіганти перейшли до створення високобюджетних блокбастерів, переважно в зазначених жанрах, це поняття втратило своє стилістичне значення. З погляду бюджету, якості кіновиробництва та касових перспектив аналогом B-фільмів стали так звані direct-to-video фільми, які або не виходили в прокат, або демонструвалися в дуже обмеженій кількості кінотеатрів, а прибуток приносили завдяки продажам одразу на носіях інформації (відеокасетах, пізніше — на DVD).
Історія В-фільмів у минулому столітті У 1927—1928 роках, після завершення епохи німого кіно, середня вартість виробництва фільму на великих студіях становила від 190 000 доларів у 20th Century Fox до 275 000 доларів у Metro-Goldwyn-Mayer. Проте це були середні показники — бюджет окремих стрічок міг коливатись від 50 тисяч до 1 мільйона доларів. Недорогі фільми дозволяли студіям отримувати максимальні прибутки, які потім інвестувалися у більш масштабні проєкти, команду й акторів. Менші студії, як-от Columbia Pictures чи Film Booking Offices of America (FBO), спеціалізувалися на недорогих короткометражках, які демонструвалися в кінотеатрах із низькою орендною платою — зазвичай у невеликих містах і спальних районах. Навіть студії з бюджетами до 3 000 доларів змогли отримувати дохід, виконуючи замовлення між випусками дорогих фільмів. Із приходом звукового кіно в 1929 році кінотеатри поступово відмовилися від живих виступів та великої кількості короткометражок перед основним фільмом. Натомість утвердився формат: повнометражний фільм / мультфільм / серія — у складі подвійного сеансу.
B-фільми, які зазвичай показувалися першими, мали низький бюджет, не мали зіркових акторів і не користувалися широкою популярністю. Водночас вони приваблювали специфічну аудиторію — фанатів бойовиків, жахів, фантастики тощо. З часом у цій сфері сформувався власний «зірковий склад» акторів, відомих саме в рамках B-кіно. Подвійні сеанси дозволили малобюджетним фільмам дійти до ширшої публіки й сприяли розвитку нових жанрів. Однак експерименти з межами допустимого, особливо в B-фільмах із елементами еротики й жахів, викликали хвилю критики з боку консервативної громадськості. У низці штатів почали забороняти «провокаційні» стрічки, вводилися цензурні обмеження.
Компромісом став кодекс Хейса — звід етичних норм, запроваджений президентом Американської асоціації кінокомпаній Вільямом Гаррісоном Хейсом за підтримки католицької церкви. Він забороняв показ тем, що «підривають мораль молоді», зокрема: гріховність, симпатію до злочинців, сцени насильства, еротику, міжрасові стосунки, неповагу до сім’ї, позашлюбні зв’язки, біле рабство, критику влади, церкви, нації, негативне зображення священників тощо. Фільм, який претендував на прокат у звичайному кінотеатрі, а не лише в дешевому грайндхаусі на Бродвеї, обов’язково мав відповідати нормам кодексу Хейса. Усі стрічки перед показом проходили цензуру, з них вирізали суперечливі сцени.
1930-ті роки — Золотий вік Голлівуду З поширенням подвійних сеансів збільшилася аудиторія малобюджетних фільмів категорії B. Практика блочного бронювання змушувала кінотеатри купувати весь пакет фільмів студії, що гарантувало прибуток великим студіям. Монополію утворила «велика п'ятірка»: Metro-Goldwyn-Mayer, Paramount, Fox, Warner Bros і RKO. Малі студії займалися тільки фільмами категорії B, серіалами та незалежним кіно. Вони працювали через систему продажу прав на окремі території (state's rights). Такі недорогі стрічки називали poverty row. Universal і Columbia розповсюджували свої фільми цим способом, хоча не мали власних кінотеатрів.
Фільми класу A демонстрували в престижних кінотеатрах без подвійних сеансів, отримували критичні відгуки та активно рекламувалися. B-фільми крутили тиждень у великих кінотеатрах і частіше — у менших залах. Бюджетні «швидкоделки» (quickies) тривали до 60 хвилин і показувалися переважно у дешевих кінотеатрах. З поширенням звуку середній бюджет фільму виріс до 375 тисяч доларів. Більшість стрічок стали категорії B, а студії випускали й проміжні програмні фільми (programmers). Подвійні сеанси стали нормою в США, а B-фільми приносили значний прибуток. Warner Bros, наприклад, збільшила частку B-фільмів з 12 % до 50 % у середині 1930-х.
Малі студії об'єдналися у Republic Pictures, яка масово виробляла недорогі фільми. До 1938 року 75 % фільмів були малобюджетними, включно з 4000 стрічок. Високобюджетні фільми переважно були драмами та романтикою, а B-фільми — бойовиками, вестернами і триллерами. Популярність здобули франшизи з постійними героями, наприклад, детектив Чарлі Чен, комедії братів Рітц, фільми з Джейн Візерс. Сеанси ділилися за аудиторією: ранкові — для дітей, вечірні — для дорослих. Більшість франшиз відносились до категорії B, за винятком кількох серій класу A. Навіть популярні франшизи мали обмежені бюджети, але користувалися успіхом серед масового глядача.
1940-ті роки — укріплення жанрів та розвиток Бі-фільмів До 1940 року середня вартість фільму великих студій зросла незначно — близько 400 000 доларів. В-фільми перестали бути просто малобюджетними стрічками, ставши окремим жанровим класом розважальних фільмів для широкої аудиторії. Багато невеликих студій, зокрема Grand National, закрились. Лідерами у виробництві В-фільмів стали Republic, Monogram і Producers Releasing Corporation (PRC). Практика подвійних сеансів залишалася популярною, охоплюючи близько половини американських кінотеатрів. Державні обмеження блочного бронювання дали можливість малим студіям активніше конкурувати. Бюджети малобюджетних фільмів рідко перевищували 200 000 доларів, але вони приносили до 95 % касових зборів у США та Канаді.
Фільм «Дуель під сонцем» (1946) з рекордним бюджетом у жанрі B-movie показав, що такі фільми можуть бути успішними навіть з великим бюджетом, незважаючи на критику.
У 1940-х поняття A- та B-movie стали асоціюватись не лише з бюджетом, а й з жанрами: Бі-муві включали пригоди, вестерни, трилери, жахи та фантастику — жанри з низьким змістовним навантаженням, орієнтовані на масові розваги. Кіно жанру нуар було спірним у класифікації, виходячи як у категоріях А, так і В. Великі студії Бі-стрічок, такі як Monogram і Republic, почали випускати дорожчі Бі-муві, співпрацюючи з незалежними продюсерами. PRC була поглинута британською Eagle-Lion, продюсером став Браян Фой — «король фільмів Б».
Із «великої п'ятірки» RKO вирізнялася створенням Бі-муві, включаючи класичні фантастичні та нуар-фільми («Незнайомець на третьому поверсі» — один з перших нуарів). Нуар став важливою частиною золотої епохи Голлівуду, хоча більшість таких стрічок були малобюджетними. B-нуари та інші популярні малобюджетні фільми (вестерни, комедії, трилери) випускали студії Poverty Row, Republic, Monogram і PRC/Eagle-Lion. Вестерни Republic і критичні фільми епохи, такі як «Жінки в рабстві», відображали політичну та соціальну тематику. Продюсер Едгар Ульмер («Капра PRC») створював оригінальні Бі-муві з унікальною атмосферою, наприклад «Дівчата в ланцюгах» та «Острів забутих гріхів» (1943).
1950-ті роки — кінець монополії студій-гігантів і зміни в індустрії У 1948 році федеральний антимонопольний позов значно обмежив практику блочного бронювання, що призвело до втрати великими студіями контролю над більшістю кінотеатрів США. У цей же час масово зростає кількість телевізорів, а практика подвійних сеансів майже зникає. Це змушує студії більше уваги приділяти якісним середньобюджетним Бі-фільмам. Дешеві стрічки все рідше виходять у кіно, переходячи на телебачення, де з'являються перші серіали. Середня вартість кінофільму зростає до 1 млн доларів, що є значним стрибком після стабільності з 1930-х.
Ринок змінюється, багато студій не пристосовуються. Eagle-Lion закривається у 1951, Monogram — у 1953, її дочірня Allied Artists — у 1954. Republic Pictures, відома своїми Бі-фільмами, також припиняє роботу. Universal і Allied Artists продовжують серії комедій та вестернів до кінця 1950-х. RKO, послаблена поганим керівництвом, виходить з індустрії у 1957. Фільми категорії А стають довшими — середній хронометраж топ-10 зріс з 112,5 хв у 1940 до 123,4 у 1955. Бі-муві зберігають низькобюджетний жанровий статус з простими сюжетами і менш відомими акторами, але водночас стають майданчиком для жанрових експериментів.
Поява «ядерного кіно» (atomic bomb cinema) з фільмами на тему ядерної катастрофи, починаючи з «Ракети Ікс-ЕМ» (1950) від Lippert Pictures. Айда Лупіно — єдина жінка-режисер Голлівуду того часу, її низькобюджетні фільми торкалися табуованих тем, як у «Оскорбленні» (1950) та «Двоеженці» (1953). RKO випускає «Долю секунди» (1953) — перший «ядерний нуар». Фільм «Цілуй мене насмерть» (1955) вважається класикою жанру, бюджет 410 000 доларів, поєднує жанри нуар і pulp. United Artists випускає багато програмних лент з бюджетом 100—400 тисяч доларів. Успіх жанрів наукової фантастики, жахів і катастроф — «Тварина з Чорної Лагуни» (1954), «Це прибуло з морських глибин» (1955). Ці фільми часто відображали соціальні проблеми, наприклад, «Вторгнення викрадачів тіл» (Allied Artists, реж. Дон Сігел) — про тиск конформізму.