Омськ – Іркутськ – нафтопровід у Росії, що забезпечує транспортування нафти до Східного Сибіру.
Ще на початку 1950-х років за допомогою трубопроводу Туймази – Омськ організували подачу нафти з Башкирії до нового нафтопереробного заводу в Омську. Невдовзі так само у Поволжжі, у Татарстані, почалась розробка унікального Ромашкінського нафтового родовища, що надало можливість запланувати розширення потужностей з нафтопереробки на сході країни. Нафтопровід Альметьєвск – Субханкулово забезпечив подачу ресурсу з Татарстану до башкирського центру нафтової промисловості Туймази, звідки вже у 1955-му почалось будівництво протяжного трубопроводу із кінцевим пунктом в районі Іркутска.
Враховуючи велику протяжність – 3662 кілометра – ведення трубопроводу в дію відбувалось кількома пусковими комплексами:
- у 1959-му стала до ладу ділянка Туймази – Омськ – Татарськ (останній знаходиться на заході Новосибірської області за півтори сотні кілометрів на схід від Омська). На своєму шляху вона проходила повз Уфімський та Омський нафтопереробні заводи;
- в 1961-му ввели в дію відтинок від Татарська до Уяра (менш ніж за півсотні кілометрів на схід від Красноярська), де облаштували пункт наливу нафти у залізничні цистерни (роком раніше поблизу Іркутська ввели в дію Ангарський нафтопереробний завод, що перший час міг розраховувати лише на залізничну доставку сировини);
- у 1964 році стала до ладу завершальна ділянка із безпосередньою подачею ресурсу на Ангарський НПЗ.
Вже у 1967 році почались поставки західносибірської нафти по потужному трубопроводу Усть-Балик – Омськ. Це дозволяло транспортувати її далі як на схід у напрямку Іркутська, так і на захід по реверсованій ділянці Омськ – Туймази, що призвело до розділу первісно єдиної системи на дві, відомі як Омськ – Іркутськ (східна) та ТОН (західна).
В 1973 – 1984 роках на ділянці від Анжеро-Судженська на схід паралельно до трубопроводу Омськ – Іркутськ пройшов більш потужний нафтопровід Александрівське – Анжеро-Судженськ – Красноярськ – Іркутськ, що також транспортує західносибірську нафту.
Транспортування ресурсу від Омська на схід забезпечують численні нафтоперекачувальні станції (НПС), а саме, Омська, Татарська, Барабінська, Чулимська, Сокур, Анжерська, Маріїнська, Каштан, Ачинська, Кемчузька, Вознесенська, Рибінська, Пойменська, Тайшетська, Замзорська, Нижньоудинська, Тулунська, Кімельтейська (остання перед Ангарськом Кутулицька НПС була ліквідована у 1995-му).
Станом на 1967 рік пропускна здатність трубопроводу Омськ – Іркутськ досягнула 12 млн тон нафти на добу, а в подальшому була збільшена до 20 млн тон. В 2024-му повідомлялось, що сукупна пропускна здатність нафтопроводів Александрівське – Анжеро-Судженськ – Іркутськ та Омськ – Іркутськ на ділянці від Анжеро-Судженська до Ачинська становила 59 млн тон, а на відтинку Ачинськ – Тайшет 53 млн тон, при цьому були розпочаті роботи зі збільшення цих показників до 65 та 59 млн тон відповідно.
Велика пропускна здатність нафтопроводів до Іркутська зробила їх головним джерелом ресурсу для введеного наприкінці 2000-х нафтопроводу ВСТО («Восточная Сибирь – Тихий океан»), що бере початок в Тайшеті і прямує до Китаю та далекосхідного нафтоналивного порту Козьміно. Крім того, вони живлять Яйський нафтопереробний завод (введена в дію у 2012-му перша черга доволі малої потужності у 3 млн тон на рік), Ачинський нафтопереробний завод (став до ладу в 1982 році та наразі має потужність у 7,5 млн) та Ангарський нафтопереробний завод (наразі може переробляти біля 10 млн тон на рік). В Ангарську розташований комплекс перевалки нафти на залізницю для доставки її у далекосхідні регіони країни та до Китаю, що діяв до появи ВСТО (втім, у 2024 році повідомлялось про плани відновити перевалку на залізницю).
Примітки