Сайїд Мухаммад Рашид Ріда Аль-Хусайні ( ; 1865 – 22 серпня 1935) був ісламським вченим, реформатором, теологом та прихильником відродження . Будучи раннім салафітом, Ріда закликав до відродження хадисознавства і, як теоретик ісламської держави, засуджував зростання течій секуляризму та націоналізму в ісламському світі після скасування Османського султанату . Він відстоював глобальну панісламську програму, спрямовану на відновлення халіфату для об'єднання різних народів під єдиною глобальною ісламською владою.

Як молодий дослідник хадисів, який вивчав аль-Газалі та Ібн Таймію, Ріда вважав, що реформи необхідні для порятунку мусульманських громад, ліквідації суфійських практик, які він вважав єретичними, та початку оновлення ісламу . Він покинув Сирію, щоб працювати з Абдухом у Каїрі, де на нього вплинув ісламський модерністський рух Абдуха і почав видавати «Аль-Манар» у 1898 році. Завдяки популярності «Аль-Манару» в ісламському світі, Ріда став одним із найвпливовіших сунітських юристів свого покоління, очолюючи арабський салафітський рух та відстоюючи його справу.

Він був фактичним наступником Абдуха та відповідав за розкол серед учнів Абдуха на групу, що сповідувала ісламський модернізм, та групу, що сповідувала відродження ісламу. Салафізм, також відомий як салафійя, який прагнув «ісламізації сучасності», виник з останнього.

Протягом 1900-х років Ріда відмовився від своїх початкових раціоналістичних уподобань і почав дотримуватися салафітських методологій, таких як рух Ахль-і Хадис . Пізніше він підтримав ваххабітський рух, відродив праці Ібн Таймії та змінив рух салафізму на більш консервативний та суворий біблійний підхід. Низка істориків вважають його «ключовою фігурою у відступі салафізму» від раціоналістичної школи Абдуха. Він рішуче виступав проти лібералізму, західних ідей, масонства, сіонізму та європейського імперіалізму, а також підтримував збройний джихад, щоб витіснити європейський вплив з ісламського світу. Він також заклав основи антизахідної, панісламської боротьби на початку 20 століття.

Ранні роки та освіта Мухаммад Рашид Ріда народився в аль-Каламуні, вілаєт Бейрут, сучасний Ліван, у 1865 році у відомій сунітській шафіїтській духовній родині. Його родина покладалася на гроші, зароблені з їхніх обмежених володінь оливковими деревами, та гонорари, отримані членами сім'ї, які служили улемами (вченими). ​​Улеми Ріда керували мечеттю аль-Каламун протягом кількох поколінь. Батько Ріди був імамом (молитовником) у мечеті. Родина, яка була сеїдами, стверджувала, що походить від Агль аль-Байт, зокрема від Хусейна ібн Алі.

Ріда отримав традиційну релігійну освіту, відвідуючи початкову школу в місцевому куттабі в Каламуні, перш ніж перейти до османської державної школи в Триполі . Потім він вступив до Національної ісламської школи, де він вивчав хадиси та фікх. Він також отримав диплом улеми у 1897 році. Під час навчання він вивчав книги та трактати таких вчених, як Ібн Таймія, Ібн Кайїм, Ібн Кудама, аль-Газалі, аль-Маварді, Разі, Тафтасані та Ібн Раджаб . Ріда почав проповідувати на рівні громади та викладав тафсір та інші релігійні науки в центральній мечеті села. Він також викладав окремі заняття з ібадату для жінок. Приблизно в цей час він вперше прочитав «Аль-Урва аль-Вутка», періодичне видання, яке мало на нього великий вплив. Його видавали Джамаль аль-Дін аль-Афгані та Мухаммад Абдух . За словами лівансько-британського історика Альберта Хурані, Ріда належав до останнього покоління традиційно навчених ісламських вчених, які могли бути «повністю освіченими та водночас жити в самодостатньому ісламському світі думки».

Мухаммед Абдо

Ріда познайомився з Мухаммадом Абдо, одним із редакторів журналу «Аль-Урва аль-Вутка», будучи вигнанцем у Лівані в середині 1880-х років, і швидко почав розглядати Абдо як свого наставника . У 1897 році Ріда вирішив навчатися у співредактора Абдо Джамаля аль-Діна аль-Афгані, який на той час перебував у Стамбулі. Ріда підозрював, що адміністрація Хаміда відповідальна за смерть аль-Афгані пізніше того ж року, і покинув Стамбул, щоб приєднатися до Абдуха, одного з учнів Афгані, який зараз перебував в Єгипті. Вони заснували щомісячний журнал «Аль-Манар», головним редактором і власником якого Ріда працював до своєї смерті в 1935 році. У цей час він також вивчав Ібн Таймію та його учнів, що зрештою призвело до прийняття ним таких ідей, як відраза до народного суфізму, критика такліду та бажання відродити вивчення хадисів . Усе це стало основоположними темами салафізму.

Після смерті Абдо в 1905 році Ріда вважався його фактичним наступником, незважаючи на приватні застереження щодо ідей Абдо. Ріда опублікував кілька нових видань творів Абдо, щоб вони більше відповідали догмам традиціоналістського кредо, ніж модерністським переконанням Абдо. Коли інтерес до ідей Абдо відродився в Єгипті приблизно в 1930-х роках, різниця в наративі стала більш очевидною. У той час як інші учні Абдо, Усман Амін, Мустафа Абд ар-Разік та Мухаммад Наджі, зображували його як раціоналіста, Ріда продовжував приписувати свої власні переконання спадщині Абдо, або ігноруючи, або повністю видаляючи більш ліберальні ідеї Абдо з нових видань його творів. Зрештою, наратив Ріди став домінуючим сприйняттям. Учні Абдо зрештою розділилися на два табори: один, до якого входили Саад Заглуль та Алі Абдель Разік, був заснований на модернізмі та вестернізованому секуляризмі, а інший, партія аль-Манар, базувалася на відродженні ісламу. Салафізм, також відомий як салафійя, який прагнув «ісламізації сучасності», виник з останнього.

Ісламська єдність під османізмом У 1897 році Ріда разом з Рафіком аль-Азмом та Саїбом Беєм заснували Османське консультативне товариство в Каїрі. Група складалася з турків, вірмен та черкесів, які жили в Єгипті, і закликала до ісламської єдності під османізмом ; у той час їхні ідеї узгоджувалися з ідеями младотурків . Вони засуджували автократичне правління хамідійців та європейський імперіалізм, а їхні ідеї поширювалися арабською та турецькою мовами через Аль-Манар . Товариство розпалося в 1908 році після Молодотурецької революції, після чого Азм приєднався до Комітету єдності та прогресу, щоб займатися модернізмом, а Ріда став активним критиком младотурків.

У 1898 році Ріда почав публікувати статті, що заохочували османську владу прийняти нову релігійну стратегію в рамках існуючої халіфальної та панісламської політики за султана Абд аль-Хаміда II . Він рекомендував навчати вчених та суддів шаріату, відповідальних за видання фетв (юридичних рішень) та обговорення релігійних справ, шляхом стандартизації створення різних інституцій. В одній статті він запропонував Всесвітній ісламський конгрес, який би стандартизував віросповідання, закони та вчення як свій фундаментальний принцип. Він уявляв собі «найбільшу гілку» халіфа в Мецці з двох причин: паломництво привело б лідерів гілок до Мекки, де халіф зміг би поширювати знання; і тому, що це було б подалі «від інтриг та підозр [немусульманських] іноземців». Він уявляв собі релігійний журнал, що видавався б Конгресом, для протидії новаторським та єретичним ідеям та обміну перекладами релігійних творів. Халіф би контролював справи, але в іншому був би таким самим, як і будь-який інший член Конгресу. Вчені збирали юридичні праці з мазхахібів (юридичних шкіл) та адаптували їх до сучасних ситуацій, а отримане законодавство впроваджував халіф у всіх мусульманських суспільствах. Бажання створити мусульманський конгрес знову з'явилося в пізніших працях.

Це глобальне релігійне суспільство, на думку Ріди, прокладе шлях до духовного халіфату. Ісламська єдність вимагала скасування сектантських розбіжностей, а також відродження доктрин, що практикуються салафами, першими трьома поколіннями ісламу, які передували різним сектам та мазхабі. Він також виступав за централізаційну політику, яка повертала б усіх мусульман, школи та секти до основ віри та об'єднувала мусульман проти європейського колоніалізму. Він вважав, що шура є основною рисою будь-якої ісламської держави, і розглядав халіфат як необхідну світську владу для захисту ісламу та захисту ісламського права, або шаріату. Османська влада була несприйнятливою, а часом і вороже налаштована до пропозицій Ріди, зокрема критикуючи його пропозицію зробити халіфа звичайним членом суспільства. Хоча вони були відкриті до розгляду мусульманського конгресу, вони віддавали перевагу Стамбулу як центру, а не Мекці, оскільки це створило б парламентський форум у столиці імперії. Сам султан Абдул Хамід II виступав проти ідеї конгресу загалом, стверджуючи, що це є хитрощами для арабського сепаратизму та автономії Хіджазі. Ці пропозиції також прямо суперечили усталеній османській політиці щодо здатності султана запроваджувати абсолютну владу.

Засудження Рідою суфізму та засудження орденів рифаїтів і кадирійя за ритуалізацію інноваційних практик розлютило Абу ль-Худу ас-Сайяді, сирійського радника султана. Османська влада почала переслідувати родину Ріди в Сирії, і ас-Сайяді попросив свого зятя Бадрі Башу, губернатора Триполі, направити військові сили за братами Ріди. Пізніше вони спробували конфіскувати його сімейну мечеть, і Ріда написав, що ас-Сайяді планував убити його в Єгипті. Журнал Ріди « Аль-Манар» згодом був заборонений в османських регіонах хоча цензура не завадила йому продовжувати писати та публікувати свої твори. У 1901 році Абд ар-Рахман аль-Кавакібі опублікував «Умм аль-Кура», в якій вперше детально викладена ідея Всесвітнього мусульманського конгресу. Аль-Кавакібі також провів Конгрес у Мецці, що розглядалося як рішучий антиосманський розвиток панісламського руху, оскільки він виступав за заміну османського правління арабським курайшитським халіфатом, обраним Конгресом. Він також засуджував суфізм. Ріда розвинув цю ідею в серії статей в журналі «Аль-Манар».

Незважаючи на відторгнення з боку Імперії, Ріда продовжував підтримувати збереження султанату протягом ери Хаміда протягом першого десятиліття 1900-х років. Він вважав, що династична природа Османської держави узгоджується з класичним правовим підходом, який дозволяв халіфам правити силою, а не за шурою, згодою та дотриманням ісламського права. Вважаючи, що османське правління ґрунтується на племінному суспільстві, він зрештою вирішив не повставати так відкрито проти Імперії, побоюючись, що це зашкодить єдиній ісламській світській владі. Натомість він зосередився на пропаганді реформи для консультативного управління в межах держави та писав статті, засуджуючи партійність у мазхабі та всі форми фракційності. Він продовжував підтримувати панарабізм та пропагував арабську вищість та ісламську єдність. Ріда вважав, що араби краще підходять для ісламського лідерства, пов'язуючи таким чином арабське відродження з ісламською єдністю. Він засуджував етнічні упередження, твердо вірячи, що расовий конфлікт був причиною «слабкості мусульман у минулому».

Обурення Ріди щодо Абдул Хаміда зросло після інциденту 31 березня та подальшого османського контрперевороту 1909 року, який Ріда розглядав як делегітимізацію правління Хаміда та його повалення як Бога, що поклав край тиранії. Після революції в жовтні він відвідав Стамбул, сподіваючись заснувати школу для ісламських місіонерів та примирити арабів і турків в імперії. Обидві його цілі були відхилені, і він став заклятим ворогом младотурків та Комітету єдності та прогресу (CUP). Його початковий оптимізм щодо новопризначеного султана Мехмеда V був недовгим, оскільки ефективна влада зосередилася на підтримці младотурків. Ріда знову підтвердив свою віру в те, що младотурки відмовилися від ісламізму та османізму, щоб проводити націоналістичну політику тюркифікації .