Директи́ва про електро́нну коме́рцію (2000/31/ЄС), або Директива "Про деякі правові аспекти інформаційних послуг, зокрема, електронної комерції, на внутрішньому ринку" — нормативно-правовий акт Європейської Унії, яка встановлює рамки внутрішнього ринку для онлайн-послуг. Її метою є усунення перешкод для транскордонних онлайн-послуг на внутрішньому ринку Європейської Унії та забезпечення правової визначености для підприємств і споживачів. Вона встановлює гармонізовані правила з таких питань, як вимоги до прозорости та інформації для постачальників онлайн-послуг; комерційні повідомлення; електронні договори та обмеження відповідальности посередницьких постачальників послуг. Нарешті, Директива заохочує розробку добровільних кодексів поведінки та містить статті для посилення співпраці між державами-членами.
В інституціях Європейської Унії відбулося широке обговорення щодо того, як переглянути цю директиву, що зрештою сталося з прийняттям Акту про цифрові послуги 2022 року.
Історична У 1990-х роках, коли широка громадськість почала використовувати Інтернет у ширших масштабах, Європейська комісія вирішила створити систему для усунення перешкод для транскордонних онлайн-послуг на внутрішньому ринку. На той час правові межі для транскордонних онлайн-послуг все ще були досить поширеними, що призводило до відсутности правової визначености для онлайн-послуг. Для вирішення цієї проблеми, а також для сприяння електронній комерції в Європейській Унії та підвищення конкурентоспроможности європейських постачальників послуг у 2000 році було прийнято Директиву про електронну комерцію. Директива про електронну комерцію мала на меті досягти цієї мети, пропонуючи гнучку, технологічно нейтральну та збалансовану правову базу.
Сфера застосування
Особиста сфера діяльности Цей регламент застосовується до послуг інформаційного суспільства, які визначаються як «будь-яка послуга, що зазвичай надається за винагороду на відстані за допомогою електронного обладнання для обробки (включаючи цифрове стиснення) та зберігання даних, а також на індивідуальний запит одержувача послуги». Таким чином, положення Директиви про електронну комерцію застосовуються до певних видів діяльности або послуг, а не до конкретної категорії постачальників. У цьому контексті послуга інформаційного суспільства включає широкий спектр онлайн-послуг, наприклад, забезпечення передачі інформації через комунікаційні мережі, онлайн-гостинг, надання доступу до комунікаційної мережі тощо.
У пункті 18 преамбули додається, що коли послуга є безкоштовною для споживача, це не означає, що вона не підпадає під дію Директиви про електронну комерцію, оскільки вона являє собою «економічну діяльність […], таку як діяльність, що пропонує онлайн-інформацію чи комерційні повідомлення, або діяльність, що надає інструменти, що дозволяють пошук, доступ та отримання даних». Це було підтверджено Європейським судом у справі Папасаввас, де суд постановив, що веб-сайт, який опосередковано отримує винагороду за рахунок доходу, отриманого від реклами, також може кваліфікуватися як «послуга інформаційного суспільства».
Європейський суд також спробував уточнити, чи входять послуги спільної економіки до персональної сфери дії Директиви. У справі Uber Spain він постановив, що електронна платформа бронювання Uber не є послугою інформаційного суспільства, а радше «послугою в галузі транспорту», оскільки її «посередницьку послугу слід розглядати як невід'ємну частину загальної послуги, основним компонентом якої є транспортна послуга». У наступному рішенні Суд постановив, що Airbnb є послугою інформаційного суспільства, оскільки посередницька послуга є невід'ємною частиною загальної послуги. У цих справах Суд застосував індивідуальний підхід до визначення того, чи можна класифікувати послуги в спільній економіці як послуги інформаційного суспільства.
Територіальний охоплення Директива про електронну комерцію застосовується до послуг інформаційного суспільства, заснованих у ЄУ. Послуга інформаційного суспільства вважається заснованою в ЄУ, коли вона фактично здійснює економічну діяльність, використовуючи постійне місцезнаходження протягом невизначеного періоду часу. Сама по собі наявність та використання технічних засобів і технологій не є заснуванням постачальника. Таким чином, послуги інформаційного суспільства, засновані за межами Унії, не підпадають під дію положень Директиви про електронну комерцію.
Сполучене Королівства Директива про електронну комерцію була включена до законодавства Сполученого Королівства Правилами електронної комерції 2002 року. Після виходу Сполученого Королівства з Європейської Унії у 2020 році правила ЄУ більше не застосовуються безпосередньо до Сполученого Королівства, якщо інше не погоджено окремо, але застосовуються правила 2002 року.
Матеріальна сфера застосування Директива про електронну комерцію не застосовується до сфери оподаткування, сфери захисту даних, азартних ігор, питань, що стосуються угод або практики, що регулюються картельним правом, діяльності нотаріусів та аналогічних професій, що передбачають здійснення державної влади та представництво клієнта та захист його інтересів у судах.
Клаузула про внутрішній ринок Клаузула про внутрішній ринок у статті 3 Директиви про електронну комерцію є одним з ключових принципів Директиви про електронну комерцію. Ця стаття встановлює принцип країни походження, також відомий як клаузула про єдиний ринок, яка забезпечує свободу надання онлайн-послуг на єдиному ринку. Цей принцип передбачає, що постачальники онлайн-послуг підпорядковуються правилам держави-члена, в якій вони зареєстровані, а не правилам держави-члена, де послуга доступна. Тому держави-члени, в яких постачальник онлайн-послуг надає свої послуги, повинні утримуватися від застосування національного законодавства.
Відступи від цього принципу можливі в суворій індивідуальній основі за умов, викладених у статті 3 Директиви про електронну комерцію, також відомої як механізм повідомлення. Згідно з цим механізмом, держава-член повинна вжити таких заходів, якщо вона має намір діяти проти послуги інформаційного суспільства, заснованої в іншій державі-члені:
Воно повинно обґрунтувати свої дії для захисту громадського порядку, громадського здоров'я, громадської безпеки або захисту споживачів; Його дія повинна бути пропорційною меті; Держава-член спочатку повинна зв’язатися з органами влади іншої держави-члена та попросити їх діяти. Якщо це не дасть результату, вона повинна повідомити комісію та іншу державу-члена про дії, які вона має намір вжити. Після цього Комісія має право отримувати інформацію та оцінювати обґрунтованість заходу. Якщо буде встановлено, що дії є несумісними, держава-член повинна утриматися від дій.
Стаття 3 не застосовується до прав інтелектуальної власності, споживчих договорів, свободи сторін у виборі застосовного права, дійсности договорів щодо нерухомости та допустимости небажаних комерційних повідомлень електронною поштою.
Свобода підприємництва Стаття 4 Директиви про електронну комерцію встановлює, що постачальники послуг інформаційного суспільства не можуть бути підлягати попередньому отриманню дозволу від держав-членів перед початком будь-якої діяльности.
Основні правила електронної комерції Статті 5-11 Директиви про електронну комерцію визначають деякі основні вимоги до онлайн-послуг, які включають вимоги до комерційних повідомлень, вимоги до електронних договорів та інформаційні зобов'язання перед споживачами.
Відповідальність посередників Статті 12-14 Директиви про електронну комерцію визначають винятки з обмеженої відповідальности, також відомі як безпечні гавані, які містять умови, за яких певні постачальники посередницьких послуг звільняються від відповідальности за контент третіх сторін. Директива про електронну комерцію не надає визначення постачальникам посередницьких послуг; радше вона передбачає конкретні види діяльности, які умовно звільняються від відповідальности, зокрема:
Простий канал; Кешування; та Гостинг.
Лише коли послуга підпадає під один із конкретних видів діяльности, вона може бути звільнена від відповідальности. Безпечні гавані не перешкоджають посередникам вживати заходів проти порушення прав третіх осіб, або шляхом судових заборон, або шляхом обов'язків дбайливости, як це було встановлено судовою практикою та різними правовими документами.
Винятки в Директиві про електронну комерцію мають горизонтальну сферу застосування, охоплюючи всі види незаконного контенту (наприклад, порушення авторських прав, наклеп тощо), а також цивільну та кримінальну відповідальність.
Простий канал Стаття 12 Директиви про електронну комерцію містить положення про безпечну гавань для простого каналу передачі даних. Простий канал передачі даних – це коли надається послуга інформаційного суспільства, яка полягає в передачі в комунікаційній мережі інформації, наданої одержувачем послуги, або в наданні доступу до комунікаційної мережі. Постачальник послуг не несе відповідальности за передану інформацію за умови, що постачальник:
не ініціює передачу; не вибирає приймача передачі; та не вибирає та не змінює інформацію, що міститься в передачі.
Далі, у статті зазначено, що дії з передачі та надання доступу включають автоматичне, проміжне та тимчасове зберігання переданої інформації, якщо це відбувається виключно з метою здійснення передачі в мережі зв'язку, і за умови, що інформація не зберігається довше, ніж це обґрунтовано необхідно для передачі.
Кешування Стаття 13 Директиви про електронну комерцію містить положення про безпечну гавань для кешування. Послуги кешування полягають у передачі в комунікаційній мережі інформації, наданої одержувачем послуги. Стаття гарантує, що постачальник послуг кешування не несе відповідальности за автоматичне, проміжне та тимчасове зберігання цієї інформації, яке здійснюється виключно з метою підвищення ефективности подальшої передачі інформації іншим одержувачам послуги на їхній запит, за умови, що:
постачальник не змінює інформацію; постачальник дотримується умов доступу до інформації; постачальник дотримується правил щодо оновлення інформації, визначених у спосіб, загальновизнаний та використовуваний у галузі; постачальник не перешкоджає законному використанню технологій, широко визнаних та використовуваних у галузі, для отримання даних про використання інформації; та постачальник оперативно діє для видалення або блокування доступу до інформації, яку він зберігає, після отримання фактичної інформації про те, що інформацію з початкового джерела передачі було видалено з мережі, або доступ до неї було блоковано, або що суд чи адміністративний орган наказав таке видалення або блокування.
Гостинг Стаття 14 Директиви про електронну комерцію, можливо, є однією з найбільш обговорюваних статей Директиви про електронну комерцію, частково через великий корпус прецедентного права, пов’язаного з цією статтею. Ця стаття стосується гостингу, який полягає у зберіганні інформації, наданої одержувачем послуги. Згідно з цією статтею, гостинг-провайдер не несе відповідальности за інформацію, що зберігається на запит одержувача послуги, за умови, що:
постачальник не має фактичних знань про незаконну діяльність або інформацію, а також, стосовно вимог про відшкодування збитків, не знає фактів або обставин, з яких є очевидна незаконна діяльність або інформація; або постачальник, отримавши такі знання або усвідомлення, оперативно діє для видалення інформації або блокування доступу до неї.
Таким чином, стаття 14 Директиви про електронну комерцію передбачає, що постачальник, отримавши інформацію або усвідомивши наявність незаконного контенту, оперативно діє для видалення цієї інформації або блокування доступу до неї. Стаття 14 Директиви про електронну комерцію забезпечує основу для розробки процедур повідомлення та видалення незаконної та шкідливої інформації. Директива не встановлює жодних процесуальних зобов'язань щодо повідомлення та видалення, але держави-члени мають можливість встановлювати власні умови для процедур.