Банки Швейцарії відіграють важливу роль в економіці країни та є одними з найзначніших у світі. Банківська система регулюється Федеральним органом нагляду за фінансовим ринком (FINMA). Банківська таємниця закріплена у федеральному законі «Про банки й ощадні каси» від 1934 рокуSilence Is Golden // Time. У світовому рейтингу юрисдикцій з найвищим рівнем фінансової таємниці в 2022 році Швейцарія посіла 2-е місце, поступившись лише США, а з 2011 по 2019 рік лідирувала.

Історія Основним чинником, що сприяв зростанню банківської системи Швейцарії, став принцип банківської таємниці, який уперше був запроваджений 1713 року Великою радою Женеви щодо інформації про рахунки представників аристократії. Женевські банкіри, які тривалий час були партнерами французького короля, згідно з ухваленими правилами продовжували вести облік клієнтів та операцій із їхніми рахунками, однак їм заборонялося розкривати третім особам будь-які відомості про клієнта чи його активи. Винятки допускалися лише у випадках, коли на розкриття даних було надано дозвіл Великої ради Женеви. У 1780-х роках у швейцарських банках почала діяти система страхування депозитів, що відіграла важливу роль у підвищенні репутації банків та зростанні рівня економічної безпеки. У 1815 році на Віденському конгресі було визнано незалежність Швейцарії та закріплено її нейтралітет, що започаткувало приплив капіталу до країни.

Питання нейтралітету водночас було життєво важливим для існування Швейцарії як незалежної держави. З огляду на географічне розташування країни, її територія була поділена між німецько-, франко- та італомовними громадами таким чином, що це часто призводило до конфліктів: якби країна підтримала чиюсь сторону в одній із великих воєн у Європі, це могло б викликати невдоволення тієї чи іншої громади. До цього додавалися не лише міжнаціональні, а й міжрелігійні суперечності. У 1848 році після Зондербундської війни, що тривала 27 днів між католицькими та протестантськими кантонами, Швейцарія була федералізована.

Привабливість швейцарських банків зросла на початку ХХ століття завдяки підвищенню податків у багатьох країнах, особливо щодо заможних громадян, а також через зростання міжнародної мобільності капіталу. Приплив капіталу до Швейцарії прискорився з початком Першої світової війни та в наступні роки: якщо у 1913 році активи швейцарських банків становили 26 % від активів банків Франції, то до 1929 року це співвідношення зросло до 73 %. Найрішучіші заходи проти відтоку капіталу до Швейцарії були вжиті у Франції 1932 року: під час обшуку в паризькому відділенні швейцарського банку Basler Handelsbank було отримано дані про понад тисячу французів, які ухилялися від сплати податків, із загальною сумою на рахунках близько 1 млрд франків (приблизно 10 млрд євро в цінах 2000 року). Серед власників рахунків були відомі політики, генерали, єпископи та підприємці.

У 1933 році банківська система Швейцарії пережила кризу, спричинену насамперед Великою депресією. Не лише у Франції, а й у Німеччині та інших країнах робилися спроби зупинити відтік капіталу до Швейцарії. Усередині країни зростала популярність соціалістичної партії, яка наполягала на скасуванні банківської таємниці. У лютому 1933 року розпочалася підготовка закону про банківську діяльність, який було ухвалено в листопаді 1934 року; одним із його ключових положень стала стаття 47, що не лише закріпила банківську таємницю, а й передбачила кримінальну відповідальність за її розголошення (до 6 місяців ув'язнення). Починаючи з 1960-х років поширився міф про те, що цей пункт було включено для захисту євреїв від переслідування нацистами, однак насправді він був наріжним елементом банківської системи країни, яка, зі свого боку, становила основу економіки Швейцарії.

Після окупації Франції у 1940 році Швейцарія опинилася з усіх боків оточеною територіями, контрольованими країнами «осі». Відбувалася активна співпраця зі згаданими державами, зокрема закупівля у Німеччини золота на суму 1,2 млрд швейцарських франків, надання кредитів Німеччині на 1,1 млрд й Італії на 400 млн швейцарських франків, а також різноманітні торговельні та фінансові операції. У зв'язку з цим активи Швейцарії у США були заморожені на суму 6–7 млрд швейцарських франків (приблизно половина ВВП країни на той час), з яких близько 5 млрд припадало на активи приватних банків. Наприкінці війни США погодилися розморозити ці активи лише за умови надання інформації про всі рахунки німецьких клієнтів і передачі коштів, що там зберігалися, а також про рахунки громадян США та союзників; збирати ці дані мали американські фахівці. Швейцарія всіляко відтягувала виконання цих вимог, і лише 25 травня 1946 року було підписано Вашингтонську угоду, за якою Швейцарія виплатила США 250 млн швейцарських франків і половину від суми, отриманої від ліквідації німецьких активів, а також надала інформацію про рахунки німецьких клієнтів, проте ці дані збирала спеціальна швейцарська комісія на основі інформації, наданої банківськими працівниками. Крім того, були надані кредити на вигідних умовах: 300 млн швейцарських франків Франції та 260 млн — Великій Британії. Таким чином, швейцарцям вдалося зберегти принцип банківської таємниці.

У 1980 році за ініціативою Соціал-демократичної партії Швейцарії відбувся референдум щодо скасування банківської таємниці; 73 % швейцарців висловилися за її збереження.

У 1996 році між США та Швейцарією було підписано угоду про уникнення подвійного оподаткування, яка, зокрема, передбачала обмін інформацією у випадках спроб ухилення від сплати податків. Однак станом на 2006 рік уряд США щорічно недоотримував десятки мільярдів доларів податкових надходжень, і швейцарські рахунки залишалися суттєвим джерелом витоків. У 2007 році розпочалася масштабна кампанія проти UBS, найбільшого банку Швейцарії, приводом для якої стала інформація від співробітника цього банку Бредлі Біркенфельда. У 2008 році UBS погодився виплатити владі США 780 млн доларів, а також передати імена всіх американських клієнтів (другий пункт було виконано частково — передано дані щодо 250 з 19 тисяч рахунків). У результаті багато клієнтів UBS перевели кошти на рахунки в інших швейцарських банках. У 2012 році найстаріший банк Швейцарії Wegelin був оштрафований на 57,8 млн доларів, а вже наступного року оголосив про банкрутство. У 2013 році Міністерство юстиції США започаткувало програму співпраці зі швейцарськими банками, за якою вони могли передати дані про американських клієнтів і сплатити штраф, уникаючи при цьому розслідування. Найбільший штраф було накладено у 2014 році на другий за величиною банк країни Credit Suisse — 2,6 млрд доларів; його 22 тисячі американських клієнтів приховали від оподаткування 10–12 млрд доларів. Того ж року Ерве Фальчані був заочно засуджений за розголошення банківської таємниці — ще у 2007 році, працюючи в HSBC Private Bank, він викрав і передав ЗМІ дані про клієнтів цього швейцарського підрозділу міжнародної фінансової групи.

У 2014 році було розроблено угоду про Загальний стандарт звітності, яка передбачала обмін податковою інформацією між країнами-учасницями. Швейцарія підписала її у 2015 році, а ратифікувала у 2016-му. У 2017 році угода частково набула чинності (лише щодо збору інформації на національному рівні), а в 2018 році — в повному обсязі; на той час до неї приєдналися понад 100 держав. Хоча це й називали кінцем банківської таємниці у Швейцарії, на практиці ситуація виявилася іншою: понад 100 країн, переважно бідні та такі, що розвиваються, не мають доступу до цих даних. У лютому 2022 року були оприлюднені дані про 30 тис. рахунків клієнтів Credit Suisse. Починаючи з 2022 року, швейцарські банки долучилися до європейських санкцій проти Росії, що призвело до заморожування частини російських активів у країні. Станом на 2020 рік клієнти з Росії зберігали у Швейцарії 11 млрд доларів США. У ході серйозної кризи 19 березня 2023 року, після переговорів із урядом Швейцарії, UBS оголосив про намір придбати Credit Suisse за 3,25 млрд доларів США (3 млрд швейцарських франків), щоб запобігти краху банку. У червні 2023 року UBS завершив процес поглинання.

Структура

Найбільші банки У 2018 році в Швейцарії діяло 248 банків із сукупними активами 3,225 трлн швейцарських франків та 107 388 працівниками. Найбільшими серед них були UBS і Credit Suisse, на які припадало понад 50 % депозитів країни; обидва банки мали розгалужену мережу відділень у Швейцарії та за кордоном. З огляду на їхню важливість для фінансової системи, щодо них Федеральна банківська комісія застосовувала додаткові заходи контролю.

UBS

UBS було створено в червні 1998 року внаслідок злиття Союзу швейцарських банків, заснованого 1912 року, та Швейцарської банківської корпорації (SBC), заснованої 1872 року. Це найбільший банк Швейцарії зі штаб-квартирою в Цюриху, який має сім закордонних представництв (чотири у США та по одному в Лондоні, Токіо й Гонконгу), а також філії на п'яти континентах. Станом на кінець 2018 року чистий прибуток UBS становив 4,52 млрд швейцарських франків, ринкова капіталізація — 45,907 млрд швейцарських франків, а кількість працівників — 66 888 осіб. UBS з моменту заснування опинявся в центрі різних розслідувань, пов'язаних з ухиленням від сплати податків та іншими правопорушеннями. У 2004 році Федеральна резервна система США оштрафувала банк на 100 млн доларів за операції з доларами з Іраном та іншими країнами, що перебували під санкціями.

Credit Suisse

Credit Suisse, заснований у 1997 році (попередник у 1856 році), був другим за величиною банком Швейцарії. Станом на кінець 2018 року чистий прибуток становив 2,02 млрд швейцарських франків, ринкова капіталізація — 27,605 млрд швейцарських франків, а кількість працівників — 45 680 осіб. Credit Suisse Group надавав банківські послуги приватним клієнтам, займався управлінням інвестиціями та активами. У 1988 році банк придбав корпорацію First Boston, а в 1997 році — страхову компанію Winterthur Group, яку у 2006 році продав Axa. Свої послуги з управління активами Credit Suisse продав Aberdeen Asset Management у 2008 році під час світової фінансової кризи. Credit Suisse з моменту заснування опинявся в центрі різних розслідувань, пов'язаних з ухиленням від сплати податків чи відмиванням коштів. У 2023 році банк зазнав краху та того ж року був придбаний UBS.

Інші банки

Національний банк Швейцарії

Національний банк Швейцарії (SNB) зі штаб-квартирами в Берні та Цюриху виконує функції центрального банку країни. Він розпочав діяльність 20 червня 1907 року та працює на основі федерального Закону про Національний банк Швейцарії від 16 січня 1906 року. Акції SNB котируються на біржі й належать кантонам, кантональним банкам та приватним інвесторам, проте Федеральний уряд Швейцарії не володіє його акціями. На відміну від багатьох країн, де центральний банк виконує наглядові функції за національною банківською системою, у Швейцарії цю роль здійснює Федеральна банківська комісія.

Приватні банки Термін «приватний банк» у світовій банківській практиці застосовується до банків, що надають послуги з управління приватним капіталом у формі партнерства. Перші такі банки у Швейцарії з'явилися в Санкт-Галлені (середина XVIII століття) та Женеві (кінець XVIII століття) у формі партнерств. Деякі з них і досі перебувають у власності банкірських династій своїх засновників, зокрема Готтінгерів і Мірабо. У Швейцарії для таких установ використовується спеціальний термін «приватні банкіри», щоб відрізнити їх від інших приватних банків, які зазвичай існують у формі акціонерних товариств.