Юкі́о Міші́маВ деяких випадках псевдонім транслітерують українською як Місіма (див. розділ Транслітерація) (; справжнє ім'я — Хіраока́ Кіміта́ке (); 1925⁣—⁣1970) — японський письменник, поет, драматург та есеїст, — відомий на Заході завдяки своєму ритуальному самогубству, відоме як сепуку, — вважається одним із найважливіших японських письменників 20-го століття.

Творчий доробок автора налічує понад 40 романів, томи поезії, есе, а також драми но та кабукі. Багаторічний кандидат на здобуття Нобелівської премії з літератури. Його авангардні твори характеризуються широким словниковим запасом, багатошаровими метафорами, злиттям традиційної японської мови з сучасною західною літературою та одержимістю єдністю краси, еротики та смерті.

Окрім, автором, що зробив внесок у , Мішіма також був переконаним націоналістом та політичним активістом. Він виступав проти посилення впливу західного матеріалізму на Японію і займав гостру критику глобалізму, комуністичних рухів та нових лівих. Мішіма перебував під впливом концепцій японського націоналізму, такими як Кокутай і , а також культурними виявами синтоїзму, які, на його думку, перебували під загрозою через поширення західного впливу. Його політичні переконання і погляди були сформульовані в есе під назвою На захист культури.

25 листопада 1970 року Мішіма та четверо членів Татенокай здійснили спробу державного перевороту з метою скасувати конституцію Японії та відновити владу японського імператора. Однак їхній переворот провалився, і Мішіма вчинив ритуальне самогубство. Ця подія стала відома як «інцидент Мішіми».

Біографія Дитинство

Мішіма народився під ім'ям Хіраока Кімітаке. Його батьками був Хіраоки Азуси, чиновник Японського рибальського агентства та Хіраоки Шідзуе (уродженка Хара), у сучасному районі Токіо Сіндзюку. У нього був брат, на ім'я Чіюкі та сестра Міцуко, яка померла від черевного тифу у віці 17 років (1945). Своє прізвище Кімітаке (公威) він отримав на честь японського вченого , який був наставником його діда по батьківській лінії, Садатаро Хіраока.

Його родина належала до японського вищого класу. Його дід по матері, Кендзо Хасі, був викладачем китайської літератури у приватній школі в Аракаві та служив самурайському клану Маеда протягом багатьох поколінь. Однак раннє дитинство Мішіми пройшло під сильним впливом його бабусі по батькові, Хіраоки Нацуко, яка на кілька років розлучила Мішіму з батьками й виховувала його самостійно. Нацуко була донькою Мацудайра Йорітака, даймьо провінції Хітачі, і виховувалася в японському імператорському дворі під керівництвом Арісугави Тарухіто. Навіть після того, як вона покинула імператорський дім і вийшла заміж за Садатаро Хіраока, колишнього генерала і чиновника префектури Карафуто, вона зберегла своє аристократичне виховання, яке мало значний вплив на подальшу літературну творчість Мішіми. Нацуко час від часу спалахувала гнівом і недвозначно забороняла Мішімі спілкуватися з іншими хлопчиками його віку, тож він проводив багато часу на самоті або зі своїми двоюрідними братами та сестрами. Сучасні біографи часто припускають, що саме цей досвід, зокрема ізоляція, став джерелом особливого захоплення Мішіми смертю.

У віці дванадцяти років Мішіма повернувся до батьків і встановив близькі стосунки з матір'ю. Його батько, Азуса, навпаки, прищеплював йому військову дисципліну і висміював його відданість літературі, вважаючи її «жіночими забавками». Азуса робив великий акцент на тому, щоби зробити свого сина більш мужнім, що призводило до жорстких методів виховання. Наприклад, немовлям він тримав Мішіму під потягом, що проїжджав повз нього, або в юності обшукував його кімнату, щоб розірвати рукописи, а згодом лупцював Мішіму. Хоча Азуса заборонив синові продовжувати писати, Мішіма нишком продовжував цим займатися. Його мати підтримувала його починання, ховаючи його рукописи від чоловіка та надаючи синові відгуки на його оповідання.

Коли Мішімі було тринадцять років, його бабуся Нацуко взяла його на його першу п'єсу кабукі «Канадехон Чусінгура», алегорію історичної історії про 47 ронінів. Бабуся Мішіми по материнській лінії, Томі Хасі, незабаром після цього супроводжувала його на першу виставу театру Но, «Міва». Пізніше Мішіма визначив обидві події як джерела своєї прихильності до Кабукі та Но. У підлітковому віці він відвідував такі вистави щомісяця і проводив дослідження з історії традиційного японського мистецтва.

Шкільні роки та перші роботи

У віці шести років, завдяки ініціативі Нацуко та всупереч бажанню батьків, Мішіма вступив до  — престижної державної школи, заснованої за часів Мейдзі з метою навчання нащадків феодальної знаті. Натхненний Оскаром Уайльдом, Райнером Марією Рільке, Раймондом Радіге, а також численними японськими авторами, він почав писати власні тексти у віці дванадцяти років, не лише японською, а й французькою, німецькою та англійською мовами, які він вивчив самостійно. Того ж року він став наймолодшим членом редакції шкільної газети. Саме там він вперше познайомився з творами японського письменника Мічізо Тачіхари, з яким у нього виникла сильна симпатія, а згодом він перейняв стиль письма Тачіхари «вака». Його перші публікації в літературному журналі «Гакушюін», «Ходзінкай-дзасі», були виключно у формі хайку та вака, перш ніж він звернувся до прози.

У 1941 році, у віці 16 років, Мішіму попросили написати коротке оповідання для газети «Ходзінкай-дзасі». Його роботою стала «Hanazakari no Mori» () — розповідь про хлопчика, який відчуває, що його предки продовжують жити в ньому, і вбачає в цьому причину свого внутрішнього неспокою. В оповіданні використовуються різноманітні метафори та афоризми, які згодом стануть фірмовими знаками Мішіми. Першу копію свого рукопису він надіслав своєму японському вчителеві Фуміо Шимізу для конструктивної критики. Шимізу був настільки вражений, що приніс примірник на засідання відомого літературного журналу «Bungei Bunka», співредактором якого він був. Оповідання було добре прийняте там і врешті-решт опубліковане. У 1944 році воно вийшло у вигляді книги, хоча запланований тираж довелося обмежити до 4 000 примірників через нестачу паперу під час війни.

Щоб захистити хлопця від потенційних конфліктів з батьком Азусою та знущань з боку однокласників, редакція журналу «Bungei Bunka» вигадала для нього псевдонім Юкіо Мішіма. Прізвище Мішіма походить від назви станції Мішіма, через яку Шімізу та його колега-редактор Дзенмей Хасуда проїжджали по дорозі на редакційну нараду. Ім'я Юкіо походить від японського слова «юкі» (雪), що означає «сніг», відсилання до снігу на горі Фудзі, повз яку проїжджав потяг. У журналі Хасуда писав про Мішіму:

Хасуда, якого Мішіма пізніше називав своїм наставником, був палким націоналістом і шанувальником Мотоорі Норінаґи (1730—1801), однієї з ключових фігур руху Кокуґаку в період Едо, який підкреслював важливість японських традицій і лояльності до імператора. Хасуда служив солдатом Імператорської японської армії в Китаї в 1938 році і був поновлений у 1943 році. На прощальній вечірці він попрощався з Мішімою такими словами: Пізніше Мішіма описав ці слова як надзвичайно важливі для нього і його подальшого шляху.

У 1941 році Мішіма написав у щоденнику есе про своє посвячення синтоїзму під назвою «Шлях богів» (惟神之道). Оповідання Мішіми «Сигарета» (煙草), опубліковане в 1946 році, розповідає про знущання, яких він зазнав після того, як сказав своїм однокласникам у клубі з регбі, що переходить до літературного гуртка. Травма, яку він пережив у той час, також вважається натхненням для його оповідання 1954 року «Хлопчик, який писав вірші» (詩を書く少年 詩を書く少年). Інша сюжетна лінія в «Сигареті» досліджує близьку дружбу з хлопчиком, яка розпадається, коли оповідач зізнається йому в коханні. Це оповідання вважається першим з багатьох, в яких 16-річний Мішіма натякає на свою гомосексуальність.

9 вересня 1944 року Мішіма закінчив середню школу Гакушюін як найкращий учень і згодом був обраний президентом учнівської ради. Тодішній імператор Хірохіто був присутній на церемонії і подарував йому срібний наручний годинник. Пізніше Мішіма згадував цей момент як особливо важливий.

27 квітня 1944 року Мішіма мав бути призваний до Імператорської армії Японії для участі у Другій світовій війні. Через слабку статуру та різні хвороби він пройшов медичну комісію з результатом, який ледве відповідав середнім вимогам. У день медогляду, 10 лютого 1945 року, він застудився, що було помилково діагностовано армійським лікарем як туберкульоз. Оскільки його визнали непридатним до військової служби, він був звільнений. Пізніше історики підкреслювали цю подію як важливу для подальшого розвитку Мішіми. Нижчі за середні результати Мішіми на медичному огляді та його остаточне звільнення від служби значно посилили його почуття неповноцінності через слабкий фізичний стан, що, в свою чергу, підживлювало його подальшу одержимість фізичною підготовкою.

За день до свого невдалого вступу на військову службу Мішіма написав прощального листа своїй родині, завершуючи його словами «Хай живе Імператор!» (天皇陛下万歳). Він додав відрізане волосся на пам'ять батькам. Підрозділ, до якого мав приєднатися Мішіма, відправили на Філіппіни і майже знищили. Хоча батьки Мішіми відчули полегшення від того, що він уникнув розгортання, сам він відчував себе двояко. Пізніше мати розповідала, що підслухала, як він висловлював бажання приєднатися до токко, спеціального підрозділу Імператорської армії Японії. Він висловлював заздрість до підрозділів камікадзе.

Кажуть, що радіозвернення імператора Хірохіто, в якому він оголосив про капітуляцію Японії 15 серпня 1945 року, справило особливо сильний особистий вплив на Мішіму. Так він прокоментував обіцянку Хірохіто зберегти японську культуру у своєму щоденнику того ж дня:

19 серпня, через чотири дні після капітуляції Японії, наставник Мішіми Дзенмей Хасуда вбив офіцера, який зробив критичні зауваження на адресу імператора, а потім застрелився сам. Мішіма дізнався про цей інцидент лише через рік і написав вірш у пам'ять про Хасуду, який прочитав на запізнілій поминальній службі в листопаді 1946 року. 23 жовтня 1945 року молодша сестра Мішіми Міцуко померла від черевного тифу, яким вона заразилася незадовго до цього, випивши забрудненої водопровідної води. У цей же період Мішіма дізнався, що його шкільна подруга Куніко Мітані, з якою він планував одружитися, заручена з іншим чоловіком. Пізніше Мішіма згадував 1945 рік як найвпливовіший у своєму житті через екзастенційну кризу, що виникла через вище перелічені обставини. Куніко Мітані стала одним з його натхненників у створенні головної героїні Соноко в його першому успішному романі «Сповідь маски». Пізніше Мішіма написав кореспонденту: Наприкінці війни батько Мішіми, Азуса, дослухався до благань сина і дозволив йому займатися письменництвом як хобі. Однак, оскільки він все ще бачив свого сина в ролі бюрократа, він відвернув Мішіму від його початкового плану вивчати літературу і переконав його вступити на юридичний факультет Токійського університету. Попри початковий скептицизм, Мішіма дедалі більше захоплювався навчанням. Він особливо згадував лекції з кримінального права, кримінально-процесуального права як сильне натхнення для його власної філософії. Пізніше він письмово висловив свою вдячність батькові за це рішення.