Київська митрополія (1241—1458)

Київська митрополія (1241—1458) — період існування Київської митрополії у складі Вселенського патріархату Константинополя після монгольської навали на Русь та зруйнування ними Києва (1240) і до відокремлення Московської митрополії (1448).

Спустошення монголами Києва спричинило його ослаблення як політичного і релігійного центру; цьому також сприяло захоплення Константинополя хрестоносцями (1204). Натомість у др. пол. XIII ст. почалося політичне піднесення васальних до Орди північно-східних князівств: Владимиро-Суздальського і Московського, також відомих як князівства Залісся. Поволі осідок київського митрополита, почав переміщуватися з Києва до Владимира-на-Клязьмі, який остаточно став резиденцією митрополитів у 1299, а у 1325 осідок було перенесено до Москви.

Попри це, низка руських земель — спершу Галицько-Волинське князівство (Королівство Русь), а згодом і Велике князівство Литовсько-Руське — активно опиралися церковній і політичній централізації навколо Ординських князівств. Вони домоглися створення власних митрополій — у Галичі, Новогрудку, Вільно. Не зупинялися спроби повернути осідок до Києва, та поставити за митрополичу кафедру митрополита незалежного від Орди і заліських князів. Зрештою, не витримавши тиску, у 1448 році Москва самовільно висвятила митрополита Московського, без згоди Константинополя, що стало початком окремого церковного шляху Московської митрополії. Процес відокремлення Московської митрополії не був одномоментним: спроби зберегти єдність з Києвом та Константинополем тривали до 1458 року, коли патріарх (у Римі) офіційно повернув Київську митрополію назад до Києва.

Встановлення монгольської влади над Києвом (1240–1261) 6 грудня 1240 року Київ був захоплений військом хана Батия. До завоювання монголами Київ це одне із найбільших міст Центрально-Східної Європи, потужний центр східного християнства для багатьох прилеглих територій. Захоплення Києва стало подією, що знаменувала перехід майже всієї Русі під владу Орди — як у політичному, так і в церковному сенсі. Відтоді руські землі мусили визнавати зверхність монгольських ханів, а Київ утратив роль головного центру політичного й духовного життя.

Митрополит Йосип, що перебував у Києві під час його облоги, імовірно загинув, або перебрався до Нікейської імперії. Князь Галицький і Волинський Данило Романович і князь Чернігівський Михайло Всеволодович уклали антимонгольський союз, попри ворожнечу що тривала до цього. Князь Михайло Чернігівський зайняв Київ, наступним митрополитом був обраний Петро Акерович. 1245 року Михайло спрямував Акеровича на Перший Ліонський собор, де сподівався отримати допомогу від папи римського Іннокентія IV. Але не отримав чіткої відповіді. У 1246 році князь Михайло поїхав до Орди за ярликом. За відмову виконати язичницький обряд був убитий монголами, імовірно, через смерть князя Петро Акерович так і не отримав патріаршого висвячення.

Наступним митрополитом став Кирило II (1243–1281), який був близьким до князя Данила Романовича. Близько 1243 року літопис уже називає Кирила митрополитом, хоча офіційне висвячення відбулося пізніше. Оскільки роки служіння Петра Акеровича і Кирила II перетинаються, імовірно Данило Романович і Михайло Всеволодович в цей період намагались поставити свого митрополита незалежно один від одного.

У цей час колишній центр православ’я — Константинополь — більше 35 років перебував під контролем Латинської імперії, а його спадкоємиця, Нікейська імперія, опинилася на межі з монгольською зоною впливу. Монголи підтримували дипломатичні контакти з латинянами, вірменами та папською курією, це викликало побоювання нікейців шо повернення Константинополя під свій контроль може спровокувати війну з Монгольською імперією. Нікейська імперія залишалась єдиною візантійською державою, що зберегла безперервність православної церковної традиції після захоплення Константинополя хрестоносцями у 1204 році. Нікейський імператор Іоанн III Ватац активно відновлював церковні зв’язки зі слов’янським світом, зокрема Руссю, як засіб політичного впливу та укріплення авторитету нікейського патріархату.

У 1247 році Кирило вирушив до Нікеї і був висвячений Константинопольським патріархом у вигнанні Мануїлом II, що діяв при дворі Ватациса. Після цього Кирило поїхав до Олександра Невського, призначеного Ордою великим князем Київським. Уже з 1252 року Олександр Невський отримав від ординського хана ярлик і на велике князювання у Володимирі на Клязьмі. Кирило оселився у Володимирі на Клязьмі й залишався там до смерті князя в 1264 році. Після цього повернувся до Києва і до своєї смерті в 1281 році його осідок залишався там.

Відвоювання Константинополя і нова політика Візантії (1261–1281) У 1261 році Константинополь було відвойовано в латинян імператором Михайлом VIII Палеологом, і Константинопольська патріархія повернулася з вигнання до відновленої Візантії. Це означало відновлення церковного центру, але не автоматичне зміцнення контролю над периферійними митрополіями. У самій імперії почалася політика церковної унії з Римом, яку активно просував імператор Михайло VIII, шукаючи захисту від Латинського Заходу. Це викликало опір у православному світі, зокрема серед слов’янських церков, включно з Київською митрополією.

У 1274 році на Другому Ліонському соборі було проголошено унію Константинополя з Римом, яку візантійський імператор формально визнав. Проте більшість православного духовенства та населення її не прийняли. У Київській митрополії ця унія також не була підтримана. Митрополит Кирило зберігав лояльність до православної традиції, не визнаючи унійних постанов.

У цей період зв’язки Київської митрополії з Константинополем значно послабились. Через політичну нестабільність у Візантії, внутрішню опозицію унії та географічну віддаленість Русь фактично функціонувала дуже автономно, хоча формально залишалася в межах юрисдикції патріархії.

У Візантії церква була повністю підпорядкована державній владі — її верховним главою вважався сам імператор, відповідно до цього Константинополь прагнув зберегти вплив на регіон Північного Причорномор’я і через церковну ієрархію Русі і через співпрацю з тією політичною силою, яку він почав вважати визначальною в регіоні — Золтою Ордою. Саме в цьому контексті слід розглядати шлюб, укладений у 1273 році між ханом Ногаєм і побічною донькою імператора Михайла VIII Палеолога — Єфросинією. Цей шлюб засвідчував дипломатичне зближення Візантії із Золотою Ордою.

Перенесення Київської кафедри до Владимира-на-Клязмі (1283–1299) В 1283 році в Київ прибув митрополит Максим, грек, поставлений Константинополем. Це стало першим післяунійним жестом відновлення церковного зв’язку, вже після того як новий імператор Андронік II Палеолог у 1281 році засудив унію з Римом та повернувся до повноцінного православ’я. В цей час, Владимиро-Суздальскі князі завдяки покорі Орді втрималися у своєму уділі, отримали від монголів визнання старшинства над Північно-Східною Руссю поміж інших князівств, отримавши на деякий час ярлик на князювання в Києві. Київ же в цей час лишався важливим, але дедалі маргіналізованим центром, політично залежним від Золотої Орди.

Близько 1299 року митрополит Максим перебрався з Києва до Владимира-на-Клязьмі. Нібито з причини запустіння Києва від засилля монголів. Проте не можна виключати, що справжньою причиною було дипломатичне зближення Візантії із Золотою Ордою. Внаслідок цього кроку митрополія остаточно змістилася на північ і почала орієнтуватись на Залісся.

Перша Галицька митрополія (1302–1332) У відповідь на фактичне усунення Києва від церковного управління король Русі Лев Данилович, а потім його син Юрій I Львович почали домагатися від Константинополя створення окремої митрополії в Галичі. Приблизно у 1302 році, за їх клопотаннями, патріарх благословив створення Галицької митрополії. Грамота про її створення була видана імператором Візантії Андроніком ІІ Палеологом і Константинопольським патріархом Афанасієм I. Її першим очільником став митрополит Ніфонт, поставлений патріархатом із резиденцією в Галичі. До складу Галицької митрополії увійшли такі єпархії: Галицька, Володимирська, Перемиська (Перемишльська), Луцька, Турівська (Пінська) та Холмська.

Після смерті галицького митрополита Ніфонта у 1305 році галицькі єпископи за підтримки князя Юрія Львовича висунули кандидатом на його місце ігумена Ратенського монастиря Петра — уродженця Волині. Його було відправлено до Константинополя на затвердження як митрополита Галицького. Однак саме тоді помер митрополит Київський (з кафедрою у Владимирі-на-Клязмі) Максим, і на його місце також претендував кандидат від тверського князя — ігумен Геронтій. Через суперечки між північними та південно-західними князями справа затягнулася на кілька років. Зрештою, Патріарх Афанасій I вирішив об'єднати разом 2 митрополії і призначити Петра на місце померлого митрополита Максима. Петру було надано титул — митрополит Київський і всієї Русі. Галицька митрополія перейшла у підпорядкування нового очільника Київської церкви, який в свою чергу опинився під політичним контролем Орди.

Перенесення Київської кафедри до Москви (1325) У 1263 році Московське князівство було виокремлене з Владимирського як уділ для сина Олександра Невського й поступово почало зміцнювати свої позиції серед залісських князівств. До часу прибуття митрополита Петра Москва вже стала одним із головних претендентів на володимирську спадщину, активно розширюючи території та посилюючи свої політичні амбіції.

Близько 1309 року Петро (1308–1326) прибув до Владимира-на-Клязмі, але не зміг налагодити конструктивних відносин із місцевим князем і тому проводив значну частину часу в роз’їздах, відвідуючи єпархії та зміцнюючи зв’язки з іншими, васальними до Орди князями. Під час візиту до столиці Золотої Орди він отримав ярлик від хана Узбека, що підтверджував підсудність духовенства виключно церковному суду. Згодом митрополит тісно зблизився з московськими князями, спочатку з Юрієм Даниловичем, а пізніше з Іваном Калитою, за правління якого близько 1325 року митрополича кафедра була перенесена до Москви. В 1326 році Петро помер, згодом був канонізований як перший святий Московської церкви і проголошений її небесним покровителем.

Перша Литовсько-Руська митрополія (1316–1330) Ще у XIII столітті, після монгольської навали, литовські правителі почали приєднувати до своєї держави православні руські землі. У 1316 році великим князем Литовським став Гедимін, який у своїй титулатурі додає «король русинів». За його правління до складу Великого князівства Литовського увійшла більша частина сучасної Білорусі — зокрема Мінська, Вітебська й Турово-Пінська землі, а також було розширено політичний вплив на Смоленщину. Після цих завоювань 2/3 населення Литви становили православні.

Близько 1316–1317 рр. на території Великого Князівства Литовсько-Руського засновано першу православну митрополію. Ймовірно, наслідуючи Галицько-Волинське князівство, ще князь Витень звернувся з цього приводу до Константинопольського патріарха. Детальних відомостей про заснування митрополії не збереглося, проте першим митрополитом, імовірно, був Теофіл (в 1327 та 1329 роках його підпис є на актах священного синоду Константинополя). Кафедра розташовувалась в Новогрудку — тогочасному релігійному та політичному центрі князівства. Митрополія підпорядковувалась Константинополю. Проте Московські князі і залежні від них Київські митрополити домагалися, щоб ВКЛ не мала окремої митрополії.

Після смерті Литовсько-Руського митрополита Теофіла близько 1330 року нового митрополита не було призначено. Попри це, єдність церковної структури не відновилася — Руські землі не підвладні Орді не хотіли визнавати верховенство Київської митрополії з кафедрою у Москві.

Церковна політика Візантії підсилює Орду (1328–1353)