О́йо () — держава народу йоруба, що існувала в середні віки та новий час на території сучасної Нігерії. Столиця — міста Ойо-Іле (Ойо-Оро, в XIX ст. — Катунга) та Аго-д'Ойо (Ойо). Заснована в X ст. За легендою, творцями держави були вихідці із Іфе на чолі з Ораньяном.
Історія Заснування Легендарне заснування держави Ойо пов'язане з Ораньяном, останнім ооні (володарем) міста-держави Іфе. Згідно з усними переказами він погиркався зі своїм братом під час військового походу на північ"Oranyan". Litcaf. 12 January 2016. Retrieved 4 June 2017.. Тому Ораньян рушив до південного берегу річки Нігер, поки не дістався Бусси. Там місцевий вождь подарував великого змія з магічним амулетом, прикріпленим до його горла. Вождь наказав Ораньяну слідувати за змією, поки вона не зупиниться і не зникне під землею. На цьому місці він заснував Ойо-ІлеStride, G.T. & C. Ifeka (1971). Peoples and Empires of West Africa: West Africa in History 1000-1800. Edinburgh: Nelson, p. 291. Втім відомо, що перед тим Ораньяном було засновувано місто Іль-Ібіну. Це сталося за різними припущеннями між 1180 і 1290 роками. Втім на думку британського дослідника Р.Сміта внаслідок заколоту частина вояків захопила частину держави Іфе, а щоби набути законності приписали своє походження до іфської династіїSmith R.S. Kingdoms of the Yoruba. London: James Currey, 1988, p. 81.
Після смерті Ораньяна держава розпалася на 2 частини: в Ойо став панувати син Аджака, а інший син Евека I заснував Бенінське царство. Посилення Ойо відбувалося протягом панування Аджаки та Шанґо, які активно воювали із сусідами. У цей час Ойо позбувався від залежності з боку міста-держави Ову та було підкорено народ тапа. До кінця XIV століття Ойо перетворився на потужну державу.
Олуасо сприяв внутрішньому зміцненню держави, розвитку господарства. Разом з тим все важливішу роль став відігравати басорун (перший міністр). Надалі Ойо вела боротьбу із Нупе, але десь у 1440-х роках зазнав поразки від правителя ЦоедеStride & Ifeka p. 292. Офінран близько 1535 року зазнав поразки від Нупе, війська якого окупували Ойо, а Офінран знайшов притулок у державі БоргуOliver, Roland & Anthony Atmore (2001). Medieval Africa 1250-1800. Cambridge: Cambridge University Press., p. 89..
Відродження держави почалося з Егугуойо, що заснував нову столицю Ойо-Ігбохо (Нове Ойо). За Оромпото проведено військову реформуOliver & Atmore 2001, p. 89, зміцнюється союз з Боргу. 1555 року було остаточно звільнено стара столиця Ойо-Іле. Успішно завершив війну проти Нупе Аджибойєде, який захопив частину ворожої держави. також йому підкорилася держава Ондо. Але спроба захопити Бенінське царство зазнало невдачі, але вдалося розширити володіння в горах ЕкітіStride & Ifeka 1971, p. 296.
Близько 1610 року Абіпа повернув столицю до Ойо-Іле. Також вдалося розширити володіння на захід та південь, підкорено племена еве і аджаStride & Ifeka 1971, p. 293. Для кращого управління значними землями розпочато адміністративну реформу. Обалокун продовжив централізаторську політику й водночас поновив війну з Бенінським царством, що спричинило повстання залежних від Ойо держав Екіті, Ондо і Іданре. Зрештою війська Ойо зазнали поразки. Але вдалося встановити зверхність на йорубською державою Іджеша. Обалокун встановив дипломатичні та торговельні контакти з португальцями, а згодом з французами. Крім того, він налагодив торгівлю з містами хауса.
Розквіт За панування Аджагбо з другої половини XVII ст. держава вела завойовницькі війни в південному напрямку, внаслідок чого було підкорено міста-держави Попо, Іле-Олопа та Ікереку-вере. Наслідком стало те, що уся центральна область розселення йоруба була підкорена Ойо. Держави Нупе і Боргу визнали зверхність Аджагбо. Також почався політичний тиск на держави Мала Ардра і АбомейSmith, Robert S. (1989). Warfare & Diplomacy in Pre-Colonial West Africa Second Edition. Madison: University of Wisconsin Press, p. 122. Було розширено работоргівлю з портгулаьцями і французами, до яких додалися голландці.
Канран продовжив розширення, підкоривши 1698 року Алладу, а невдовзі встановивши зверхність над Малою Ардою, чим спричинив зрештою конфлікт з Дагомеєю. Близько 1700 року було підкорено держави Егбадо та Анаго на півночі. Завершив адміністративні реформи, але його бажання встановити абсолютну владу наштовхнулося на повстання знаті, в якій Канран загинув на початку XVIII ст. після цього змінилося декілька володарів, що загинули у боротьбі зі знаттю та вищим військовим керівництвом. Наслідком стала напочатку 1720-х років глибока внутрішня криза, що суттєво послабила Ойо.
Лише з 1724 року Оджігі почав відродження потуги. 1726 року почав війну з Дагомеєю, яка закінчились договором 1730 року, за яким Дагомея стала підданою частиною, а території на схід від кордону по озеру Нокуе, річкам Зу та Веме були безпосередньо поставлені під контроль ОйоThornton, John K. (1999). Warfare in Atlantic Africa 1500-1800. London and New York: Routledge, p. 79, 86. Надалі підкорив усі землі на північ до річки Нігер, зокрема Боргу і Нупе. Також підкорив усіх північних йоруба. Активно розширював работоргівлю через підвладні порти. Для цього відновив зверхність над державою Іджебу на південному сході.
Ґберу продовжив розширення володінь, але загинув 1746 року у боротьбі зі знаттю. За договором 1748 року підвищились податки для Дагомеї, вона втратила контроль над работорговими портами на схід від міста ДжакінAlpern, Stanley B. (1998). Amazons of Black Sparta: The Women Warriors of Dahomey. New York University Press, p. 165. За наступник праивтелів боротьба зі знаттю та впливовими сановниками тривала.
В другій половині XVIII ст. за Агболуадже держава досягла найвищої могутності, під владою Ойо знаходились всі йорубські держави на захід від Іджебу та середньої течії річки Осун. На півночі кордонами були річки Нігер та Моши. На заході та півдні Дагомея та більшість міст-держав узбережжя від кордону Дагомеї до Лагосу входили до складу Ойо як васали. Нупе та Боргу (Баріба) також платили данину. 1764 року було завдано поразки державі АшантіThornton 1999, p. 79.. Разом з тим з 1750 року фактичної влади набуває басорун (перший міністр) Ґаа. Останнього було переможено лише у 1770-х роках Абіодуном, що відновив авторитет монарха. Було здійснено похід на північ Дагомеї, де підкорено народ махіThornton 1999, p. 79.
Занепад За Аволе Ароганган почалося ослаблення держави внаслідок повстань Нупе і БоргуDalzel, Archibald. "The History of Dahomy, An Inland Kingdom of Africa" London,1793, p. 229. Також ситуацію погіршило рішення Французької республіки 1794 року скасувати рабство, внаслідок чого французькі судна стали полювати на інші судна, що перевозили рабів. За наступникого володарря Адебо століття припинила виплату данини Дагомея. Також в Ілоріні було створено державу з йоруба-мусульман. 1796 року почалося повстання в провінціях, що супроводжувалося також боротьбою за трон.
Дещо стабілізував владу Маджоту, але повстання залежних або підвладних земель тривали. У 1810-х роках Нупе та Боргу остаточно здобули незалежність від Ойо. Слідом за тим почався розпад і центральних областей. Протягом 1821—1826 року довелося придушувати повстання в Ову. 1823 року після запеклої боротьби здобула незалежність ДагомеяAlpern 1998, p. 166.
Дві головних посади в державі (головнокомандуючого та голови державної ради) Атіба віддав могутнім військовим вождям — правителям міст-держав Іджає та Ібадан. Ці держави отримали статус провінцій. До 1832 року розмір держави скористився до власних земель Ойо навколо столиці. Ситуацію погрішило рішення Великої Британії 1833 року боротися з работоргівлею. Внаслідок цього почалися рейди проти суден, що перевозили рабів. Ойо поступово втрачав роль головної політичної сили на користь Ібадану.
Близько 1836 року війська халіфату Сокото, який перед тим захопив Ілорін, захопили та пограбували столицюAkinjogbin, Adeagbo (1998). War and Peace in Yorubaland 1793-1893. Heinemann Educational Books (Nigeria). ISBN 9781294973.. При алафіні Атібе 1838 року за 130 км південніше старої столиці була створена нова — Ойо (Новий Ойо), що об'єднала навколо себе південні райони колишньої імперіїSmith 1989, p. 123.. 1857 року під тиском Великої Британії мусив заборонити работоргівлю. У 1860 року між Ібаданом і Іджає відбулася війна, в якій перемгі перший, встановивши фактично гегемонію в державі Ойо. Але вже 1877 року між ними почалася нова війна.
У 80-х роках XIX столітті від Ойо відпала Егба, його південно-західна околиця. Падіння Ойо, що викликало рух населення, прискорило процеси змішування та інтеграції різних підгруп йоруба, призвело до заселення нових районів. В 1893 році держава втратила незалежність, підписавши договір про британський протекторат. 1896 року усі землі увійшли до складу протекторату Нігерійський берег.
Територія В часи найбільшого (1680—1794 роки) піднесення Ойо охоплювала 150 тис. км²Thornton 1998, p. 104. Охоплювала кордони від Бенінського царства на сході до Дагомеї (була васалом Ойо) на заході уздовж узбережжя Гвінейської затоки. На півночі фактичними кордонами імперії були кордони васальних держав Нупе і Боргу.
Населення Основною був народ йоруба. У власне землях Ойо розмовляли на діалекті ойо мови йоруба, у васальних державах йоруба розмовляли на південних та південнозахідних діалектах. У XVIII ст. утворилася група йоруба-мусульман, яких називали солагберу. Наступними за впливом були ібаріба, а до цієї багатоетнічної нації приєдналися елементи нупе, сонгай та моссі.
Устрій На чолі стояв алаафін, якому належала вища політична, військова та судова владаStride & Ifeka 1971, p. 298. З 1416 року стала проводитися урочиста церемонія сходження на трон (пупупу). Алаафін мав надавати своїм підлеглим почесті та подарунки. Натомість усі нижчі оба (правителі) повинні були віддати шану алаафіну та поновлювати свою вірність на щорічних церемоніях, найважливішою з яких було свято БереStride & Ifeka 1971, p. 297. Також мав титул екеджі оріса (заступник богів). Алаафін зазвичай утримувався від виходу з палацу, за винятком важливих свят, що на практиці обмежувало його владу.
Його влада обмежувалася знаттю та сановниками. Алаафіна могли змусити покінчити життя самогубством, якщо він чимось не влаштовував. Це робилося шляхом відправлення басоруна (першого міністра), щоб той підніс йому порожню горлянку, або тарілку з яйцями папуги та виніс вирок про відкидання, відомий як Авон Еніян Ку (тобто люди відкидають тебе, світ відкидає тебе, і боги також відкидають тебе). Згідно з традицією, від алаафіна очікувалося, що він після цього вчинить ритуальне самогубствоFasanya, Akin (2004). "Untitled Document". The University of Texas at Austin. Archived from the original on 14 September 2017.. Церемонія самогубства відбувалася під час фестивалю Орун.
Алаафін в управління спирався на басоруна (першого міністра), якого призначали з знатних родин народу ібаріба. Він очолював ойо-месі (вищу раду, раду старійшин), був найближчим радником алаафіна та виконавцем його доручень. У XVI—XVII ст. басорун часто керував військовими кампаніями. Також організовував багато релігійних свят, що давало йому паралельну з алаафіном релігійну владу. Перед визначенням нового алафіна він радився з оракулом Іфе й фактично мав останнє слово перед оголошення нового алаафіна. У середині XVIII ст. посада басоруна набула ключового значення в державі, переважаючи політичну вагу алаафінаThe Yoruba: A New History(2020).. Indiana University Press. ISBN 9780253051509..
В ранній період старший син алаафіна зазвичай успадковував трон після свого батька, він ще за життя останнього отримував титул аремо (спадкоємця трону). Через часті змови аремо проти алаафіна стало традицією, коли аремо змушували вчиняти ритуальне самогубство після смерті батька. Незалежно від спадкоємності аремо був досить впливовим сам по собіChurch Missionary Society, G.31 A.2/1888-9, Letter of S. Johnson to the Rev. J.B. Wood, 8 November 1887, as cited by Law R., The Oyo Empire c. 1600-c. 1836, p. 71 (1977).