Жан-Поль Бельмондо́ (; 9 квітня 1933, Неї-сюр-Сен, Іль-де-Франс, Франція — 6 вересня 2021, VII округ, Париж, Франція) — французький актор театру і кіно та продюсер. Представник Французької нової хвилі, зірка французького кінематографу 1960-х—1980-х років. Серед найвідоміших робіт: стрічки «На останньому подиху» (1960), «Людина з Ріо» (1964), «Безтямний П'єро» (1965), «Борсаліно» (1970), «Надзвичайний» (1973), «Хто є хто» (1979), «Гра в чотири руки» (1980) та «Професіонал» (1981). Особливо відомий завдяки своїм ролям поліцейських у бойовиках-трилерах. Входив до числа акторів-лідерів із касових зборів, серед яких були зокрема Луї де Фюнес та Ален Делон, Бельмондо за свою майже 50-річну кар'єру зібрав близька 160 мільйонів глядачів. У період з 1969 по 1982 роки чотири із його робіт стали найпопулярнішими фільмами року у Франції: «Мозок» (1969), «Страх над містом» (1975), «Потвора» (1977), «Ас із асів» (1982), поступаючись у цьому плані лише Луї де ФюнесуPhilippe Durant, Delon, Belmondo : regards Croisés, Carnot, 2004, page 289.. Отримував пропозиції зніматися в Голлівуді, але постійно відмовлявсяClifford, Terry (5 June 1966). «Actors as Seen Thru a Director's Eyes». Chicago Tribune. p. i15.Blume, Mary (17 April 1968). «Belmondo Back on Film-Making Scene». Los Angeles Times. p. d12..

Його порівнювали з такими акторами, як Джеймс Дін, Марлон Брандо та Гамфрі БоґартJean-Paul Belmondo, Magnetic Star of the French New Wave, Dies at 88 nytimes.com Процитовано 8 січня 2023. Бельмондо, якого називають «іконою» та національним надбанням Франції, вважається не лише одним із найвпливовіших акторів французького кіно, але й важливою фігурою у формуванні європейського кіно. 1989 року Бельмондо отримав Премію «Сезар» за найкращу чоловічу роль у фільмі «Улюбленець долі». За свою кар'єру актор двічі був номінований на Премію BAFTA. У 2011 і 2017 роках він був відзначений за свої життєві досягнення Почесною «пальмовою гілкою» Каннського кінофестивалю і Премією «Сезар».

Життя та творчість

Ранні роки Жан-Поль Шарль Бельмондо народився в Неї-сюр-Сен, в заможній родині діячів мистецтв. Він був другим із трьох дітей Поля Бельмондо (1898—1982), відомого скульптора п'ємонтського та сицилійського походження, що народився в Алжирі, та Мадлен Рейно-Рішар (1901—1997), художниці, яка познайомилася з майбутнім чоловіком під час навчання у Національній школі образотворчих мистецтв у Парижі.

Свої ранні роки Жан-Поль провів на вулиці Вілла Сен-Жак у Парижі, потім 1938 року сім'я переїхала на вулицю Віктор-Консидант, тому що його батько мав неподалік студію в колишніх стайнях на авеню Денфер-Рошро, 77Belmondo , Biographie de Philippe Durant, Éditions Robert Laffont (2011).. У молодості він тривалий час займав двокімнатну квартиру в цьому ж будинкуBelmondo: La Renaissance , VSD (magazine), 18 лютого 2015.. За визнанням Жана-Поля, мистецтво складало його життя змалку. У майстерні батька з'являлися відомі художники, письменники, артисти Франції. Вони вели жваві дискусії про сучасний живопис та скульптуру, театр та кіно. Усю Другу світову війну та німецьку окупацію Жан-Поль разом з матір'ю жили у своєму сільському маєтку, де вони нічим не вирізнялися серед інших мешканців, як і всі переносили тягар воєнного часу: вистоювали у чергах за продуктами, економили на всьому та рятувались у підвалі від бомбардувань. Голова ж сім'ї, Поль Бельмондо, провів ці роки в Парижі, продовжуючи працювати у своїй майстерні.

Жан-Поль навчався у найкращих паризьких школах (Парафіяльна школа на вулиці Анрі-Барбюс, Ельзаська школа, з якої його швидко виключили, Школа Паскаля, Гімназіях Людовіка-ле-Грана, Анрі-IV та Монтеня), де він зарекомендував себе як учень, що не хоче вчитися й мав нестерпний характерAux Invalides, Emmanuel Macron dit adieu à Bébel. Le Figaro 10 вересня 2021. Жан-Поль був учасником всіляких витівок і бійок, в одній з яких йому перебили носа. У дуже юному віці він став захоплюватися спортом, їздою на велосипеді, футболом (у старших класах він був воротарем), потім боксом, яким довгий час займався як аматор, а в підлітковому віці недовго виступав як професіонал, здобувши чотири перемоги, чотири поразки і нічию. Надалі Бельмондо коментував свою пристрасть до боксу словами: «У 15 років, після того, як я почув по радіо про перемогу Марселя Сердана над , у мене з'явилася лише одна ідея: боксувати. Але для боксу треба бути голодним та ненависним. Але я не був готовим до цього»Jean-Paul Belmondo: «80 piges, au fond de moi, je n'y crois pas» , Paris Match, 14 квітня 2013. Жан-Поль любив відвідувати театр, 1948 року він захопився новою презентацією п'єси у виконанні акторки , що тоді дебютувала на сцені «Будинку Мольєра». У віці шістнадцяти років він захворів на первинну стадію туберкульозу, через що батьки відправили його на лікування в Канталь в Алланші, де під час відпочинку на свіжому повітрі, він вирішив стати актором.

Повернувшись з Оверні, попри несприятливу думку актора «У Парижі батьки Жана-Поля вирішили познайомити його з одним із своїх друзів, актором Андре Брюно, аби переконатися у його можливих здібностях. Так, одного вечора, під час антракту, Брюно побачив, як сором'язливий Жан-Поль увійшов до його ложі та заціпенів перед цим станним 70-річним актором. Так і не змігши використати більшість своїх випадкових навичок, молодик взявся за байку Лафонтена, , щоб довести свій талант… Не дійшовши і до десятого рядка, як хороший друг батька перервав його словами: „Давай, я подзвоню твоєму батькові і скажу йому, що тобі краще піти на завод!“ Підсумовуючи свою думку, він додав: „Ти відстій. У тебе немає ні зовнішності, у тебе немає ні голосу, у тебе немає нічого“» (Cf Laurent Bourdon, Définitivement Belmondo, Larousse, 2017), який був членом театрального товариства французької комедії, Бельмондо вирішив стати актором. Він брав уроки акторської майстерності у , після чого дебютував як актор у 1950 році, даючи виставу «Спляча красуня» в лікарнях міста Парижа. Також протягом шести місяців Жирар допомагав йому готуватися до вступних іспитів у Національну консерваторію драматичного мистецтва, які він провалив, але був допущений як вільний слухач 1951 року. У січні 1952 року Бельмондо вирішив перездати вступний іспит, але знову провалив його. Лише у жовтні того року його нарешті прийняли. , учнем якого став Бельмондо, казав про нього, «З твоєю зовнішністю не бути тобі героєм-коханцем. Ти ніколи не зможеш обійняти жінку, не викликавши гомеричного сміху у залі»Itinéraire d'un enfant gâté, Jean-Paul Belmondo s'offre un album pour ses 40 ans de carrière , Le Soir, 24 квітня 1996.. Цей же професор консерваторії пророкував йому ролі другого плану. Навчаючись чотири роки, Бельмондо потоваришував й з іншими студентами, так званою «консерваторною бандою», що складалася із Жана Рошфора, Жана-П'єра Мар'єля, Бруно Кремера, та Мішеля Бона. Також він брав участь у театральних виставах під керівництвом Мішеля Галабрю. Разом із він виступав у кабаре на сільських площах та терасах кафе, виконуючи скетчі та .

Вчителі Бельмондо й надалі давали низьку оцінку його здібностям. 1956 року на випускному іспиті консерваторії Бельмондо виконав сцену із вистави «Кохання і фортепіано» Жоржа Фейдо. Публіка вітала його виступ, тоді як комісія на чолі з Марселем Ашаром поставила актору низький бал, через що він втратив можливість працювати у відомих театрах Франції, зокрема в «Комеді Франсез». Після цього, під час тріумфального виносу на руках своїми товаришами, Бельмондо у помсту показав своїм екзаменаторам непристойний жест рукою. Тоді актор та викладач консерваторії сказав йому: «Як викладач я тебе не схвалюю, але як людина говорю тобі „браво“!»Blaise de Chabalier, «Jean-Paul Belmondo, itinéraire d'un acteur gâté», Le Figaro, samedi 2 / dimanche 3 вересня 2017, page 18..

1953—1959: акторський дебют 1953 року Бельмондо дебютував на сцені, виступивши у двох виставах : Жана Ануя та «Заморе» Жоржа Неве у постановці Андре Барсака. Молодому актору дуже подобалося грати у п'єсі Ануя, саме на її афіші вперше з'явилося його ім'я Жана-Поля Бельмондо, але ця трагедія не мала належного успіху у публіки, через що він потім заявив: «„Медея“ — це перший провал Жана Ануя, у якому я зіграв!».

1956 року Бельмондо знявся у фільмі «Недільні друзі» на замовлення (одного з найбільших профсоюзів Франції), у зніманні якому також брала участь група молодих льотчиків. На зніманні він познайомився з кількома зірками-початківцями, у тому числі з молодим Мішелем Пікколі. Але під тиском продюсерів фільм не вийшов у прокат, він демонструвався лише в конфіденційному порядку в Парижі навесні 1957 року, а у наступні роки й взагалі безкоштовно, учасникам різних виробничих рад "Les copains du dimanche « ou l'âge d'or des métallos» persee.fr Процитовано 30 серпня 2022. Розчарований долею фільму, особливо, враховуючи те, що гонорар за знімання у ньому мав виплачуватися лише у вигляді відсотка від касових зборів, актор повернувся на театральну сцену, де виступив у п'єсах Жоржа Фейдо та Джорджа Бернарда Шоу. Але по-справжньому кінокар'єра Бельмондо почалася з невеликої ролі у фільмі «Будь красивою та помовчуй», знятому 1958 року Марком Аллегре, де він познайомився з Аленом Делоном, на той час теж актором-початківцем. Того ж року він розглядався на одну з головних ролей у фільмі «Дурисвіти» після того, як Марсель Карне помітив його у «Недільних друзях». Однак Карне вагався між ним та , обираючи актора на головну роль. Після довгих вагань, Карне у підсумку обрав Терзієффа, вважаючи, що той більше підходить для інтелектуальної ролі, однак він запросив і Бельмондо, щоб він зіграв роль одного з соратників персонажа Терзієффа, що дозволило молодому акторові «регулярно з'являтися протягом усього сюжету» фільму й отримати хороший гонорарMarcel Carné, La Vie à belles dents, Belfond, 1989, pages 255—256..

Наступною роллю Бельмондо став фільм Марка Аллегре «Дивна неділя», за участю Бурвіля та Даніель Дар'є. Жан-Люк Годар, який тоді був критиком видання «Кайє дю синема», вважав фільм «огидним», але хвалив талант Бельмондо, в якому він бачив «Мішеля Симона і завтрашнього дня». Потім Годар запросив його на роль у своєму короткометражному фільмі «Шарлотта та її коханець», який відкривав період співпраці Бельмондо з режисерами-представниками руху «Нової хвилі». Того ж 1958 року Бельмондо був призваний на військову службу й відправлений на Алжирську війну, через що були скасовані його виступи у п'єсі та озвучення фільму «Шарлотта та її коханець», який вийшов з голосом ГодараJean-Paul Belmondo, invité de Bernard Pivot dans «Bouillon de culture» | Archive INA youtube.com Процитовано 30 серпня 2022. Після повернення зі служби Бельмондо знову зайнявся пошуком ролей.

Наступного року він зіграв свою першу головну роль у картині «На подвійний поворот» Клода Шаброля. Фільм отримав середній комерційний успіх. Після цього Бельмондо зіграв у ще одному фільмі «Нової хвилі» «На останньому подиху» Жана-Люка Годара, який він вважав менш важливим, ніж картина Шаброля. Актор був у захваті від умов роботи з Годаром, де іноді імпровізувалися діалоги, після чого він знявся у «Зваж на всі ризики», кримінальному фільмі режисера Клода Соте, де він зіграв разом з Ліно Вентурою. Роль у фільмі Соте була дуже цікавою для Бельмондо, він уперше грав гангстера, до того ж, характер якого, був добре прописаний сценаристами. Ще до виходу фільмів Годара та Соте Бельмондо завершив десятиліття роллю д'Артаньяна в телевізійній драмі «Три мушкетери» режисера , яка знімалася і транслювалася в прямому ефірі на Різдво 1959 року. Однак актору не сподобалася його перша телевізійна роль, через низький гонорар, викликаний умовами прямого ефіру.

1960—1970: вирішальний момент та популярність