Яків I (, , 19 червня 1566 — 27 березня 1625) — король Англії (1603—1625), перший із шотландської династії Стюартів (син Марії I Стюарт), і король Шотландії (1567—1625, правив під іменем Яків VI); ставши королем двох держав, першим почав називати себе королем Великої Британії. Закріпив за собою титул «Його Величності». Прагнув утвердити Боже право королів.
Молоді роки Яків був сином Марії I Стюарт, королеви Шотландії, та Генріха Стюарта, лорда Дарнлі. Марія Стюарт була правнучкою англійського короля Генріха VII, засновника дому Тюдорів, що забезпечувало Якову спадкові права на англійську корону. За батьком Яків також був нащадком англійських королів. Можливість здобуття англійського престолу надалі стала одним із визначальних факторів політики Якова VI.
Через декілька місяців після народження Якова його батька було вбито за підозрілих обставин. Громадська думка приписала цей злочин Марії Стюарт та її коханцю графу Ботвеллу. У Шотландії спалахнуло повстання проти королеви, й 24 липня 1567 року Марія Стюарт була змушена підписати зречення шотландського престолу на користь свого сина, якому ледве виповнився рік від народження. 29 липня 1567 року в Стерлінгу Яків був коронований королем Шотландії.
Правління Якова VI у Шотландії
Період регентств Регентом Шотландії при малолітньому королі було призначено Джеймса Стюарта, графа Морея, єдинокровного брата скинутої королеви й лідера протестантської партії. Базою його політики стало подальше зближення з Англією й поглиблення протестантських реформ. Однак втеча у 1568 році Марії Стюарт та ув'язнення у Лохлевенському замку спричинила розбрат у суспільстві: багато представників великої аристократії (герцог де Шателеро, графи Гантлі та Аргайл) перейшли на бік королеви й виступили проти регента. У битві під Лангсайдом (1568) Марія та її прибічники були розбиті, королева втекла до Англії. За ініціативою Єлизавети I почалось розслідування обставин убивства Дарнлі та позбавлення престолу королеви Марії, що завершилось перемогою регента. Однак його тріумф був нетривалим: 23 січня 1570 року регента убив один із прибічників Марії.
Смерть Морея стала поштовхом до громадянської війни в Шотландії (1570—1573) між «партією короля», яку представляв уряд і радикальні протестанти, та «партією королеви», до якої входила значна частина великої аристократії консервативного толку. Единбург, західна та північно-східна частини країни перейшли під контроль прибічників Марії Стюарт. Положення ускладнювалось частою зміною регентів при малолітньому королі: Метью Стюарт, 4-й граф Леннокс (1570—1571), Джон Ерскін, 1-й граф Мар (1571—1572), Джеймс Дуглас, 4-й граф Мортон (з 1572 року). Тільки втручання англійської королеви й підтримка уряду містами та дрібним дворянством забезпечила в 1573 році перемогу «партії короля». Громадянська війна завершилась взяттям Единбурга 28 травня 1573 року, прибічники Марії Стюарт визнали короля Якова VI.
Після закінчення громадянської війни у Шотландії встановився період спокою (1573—1578 рр.), пов'язаний з ефективними діями регента Мортона. Йому вдалось відновити законність і правопорядок й затвердити протестантську релігію в країні. Однак саме у цей час починається розповсюдження пресвітеріанських ідей Ендрю Мелвілла, які швидко знайшли визнання серед духовенства, городян і дрібного дворянства, але ворожо сприйняті урядом, що остерігався втрати державою контролю над церквою.
Державні перевороти 1570—1580-х років Влада регента Мортона була підірвана у 1578 році, коли графи Атолл і Аргайл захопили короля й оголосили про завершення регентства. Мортону згодом вдалось повернути свою владу, однак події 1578 року стали тільки першим етапом у цілій серії державних переворотів і контрпереворотів, що трусили Шотландію наприкінці 1570—1580-х років.
У цей час у країні оформились дві основні антагоністичні політичні сили: радикальні протестанти на чолі з графом Ангусом і Вільямом Рутвеном, що вимагали реформування церкви відповідно до принципів пресвітеріанства й укладення тісного союзу з Англією; та консервативна (або католицька) партія на чолі з графом Гантлі, що додержувалась поміркованих поглядів у церковній політиці, готова на примирення з католиками й орієнтувалась на Францію та Іспанію. Перші спирались на дрібне духовенство й середні шари населення, серед яких нові пресвітеріанські ідеї Ендрю Мелвілла швидко завоювали широке визнання, а інші представляли інтереси великої аристократії північних регіонів країни та єпископату. Молодість короля поки не дозволяла йому встати над боротьбою двох діаметрально протилежних політичних сил та об'єднати країну.
У 1580 році регент Мортон був заарештований за звинуваченням у співучасті в убивстві лорда Дарнлі й наступного року страчений. При владі опинився фаворит молодого короля Есме Стюарт, 1-й герцог Леннокс. Політика Леннокса була близькою консерваторам: до Шотландії прибули єзуїти, почалось зближення з континентальними державами, було створено пишний королівський двір за французьким зразком. Однак шотландське духовенство відмовилось співпрацювати з новим урядом. У серпні 1582 року стався новий державний переворот: король був захоплений Вільямом Рутвеном, до влади прийшли радикальні протестанти. Їхнє правління виявилось також недовговічним: у червні 1583 року Яків VI утік з-під влади Рутвена й за допомогою північних баронів скинув режим ультрапротестантів.
На чолі уряду став Джеймс Стюарт, граф Арран, який уособлював помірковано-консервативну реакцію. У 1584 році було придушено черговий заколот радикальних протестантів і затверджено «Чорні акти», які засуджували пресвітеріанські перетворення у церкві. У результаті країну залишило багато пресвітеріан, у тому числі і їхній головний ідеолог Ендрю Мелвілл. Аррану вдалось домогтись згоди Англії на укладення військово-політичного союзу з Шотландією, однак неможливість досягнення компромісу з пресвітеріанами підривала позиції режиму всередині країни. Наприкінці 1585 року до країни за англійської підтримки повернулись емігранти-протестанти на чолі з графом Ангусом. Яків VI був змушений усунути Аррана і сформувати новий уряд, до якого увійшли представники ультрапротестантів.
Політика «Середнього шляху» До середини 1580-х років посилюється вплив самого короля на політику країни. Яків VI почав все більше регулярно брати участь у засіданнях державної ради, концентруючи у своїх руках важелі управління. Падіння Аррана у 1585 році та смерть Ангуса у 1588-му послабили обидва ворожих політичних угруповання й дозволили королю почати здійснення власної політики «Середнього шляху». До королівської ради у 1585 році увійшли як представники консерваторів, так і низка пресвітеріан. Король намагався уникати у своїй політиці крайнощів і зосередився на посиленні міжнародного становища Шотландії та проведенні поміркованих протестантських реформ. Уже у 1583 році Яків VI оголосив про своє бажання об'єднати дворянство і стати дійсно загальнонаціональним монархом.
Перемовини з Англією було продовжено, вони завершились 5 липня 1586 року укладенням угоди про союз і взаємодопомогу в разі агресії третіх країн, причому Єлизавета I встановила щорічну субсидію шотландському королю у розмірі 4000 фунтів стерлінгів і фактично погодилась із правом спадкування Яковом VI англійського престолу. Першою перевіркою англо-шотландського союзу на міцність стала страта матері Якова Марії Стюарт 8 лютого 1587 року в Англії. Шотландський король висловив свою печаль і смуток, однак не став розв'язувати війну.
Другою перевіркою став похід «Великої Армади» у 1588 році. Яків VI мобілізував військові сили своєї країни, придушив виступ католиків на підтримку Армади й був готовий надати військову допомогу Англії у разі висадки іспанського десанту. У 1589 році король одружився з Анною Данською, дочкою Фредеріка II, короля Данії та Норвегії.
Міцний союз з Англією і шлюб короля із представницею одного з протестантських домів Європи позбавив радикальних пресвітеріан важливого важеля тиску на короля. Окрім того, у ультрапротестантів на той момент не було яскравого та енергійного лідера, що сильно послаблювало їхні можливості. Серйознішу загрозу являли консерватори — барони північних регіонів країни на чолі з графом Гантлі, підозрювані у симпатіях до католицтва. У 1589 році стало відомо про листування Гантлі, у якому він висловлював смуток з приводу провалу експедиції «Великої Армади». Королівська армія виступила проти графа і швидко домоглась його підкорення. У 1592 році було розкрито змову єзуїтів на підтримку іспанської інтервенції, до якої також виявився втягнутим Гантлі. Король знову зібрав війська та змусив північних баронів присягнути на вірність протестантській релігії під страхом вигнання. Достатньо м'яке поводження Якова VI з північними баронами пояснювалось небажанням короля втрачати підтримку католиків, передусім в Англії, на престол якої він претендував, й загострювати стосунки з континентальними державами.
Більш жорстко Яків VI поводився із заколотниками з пресвітеріанського табору. Ескапади графа Ботвелла у 1591—1594 роках потягнули за собою його арешт, конфіскацію володінь і вигнання графа з Шотландії. З іншого боку, король не перешкоджав зростанню впливу пресвітеріїв й поступовому усуненню єпископів від церковної влади, надавав підтримку англійським пуританам, а у 1592 році затвердив акт парламенту Шотландії про пресвітеріанську реформу церкви. Кульмінацією про-пресвітеріанської політики Якова VI став похід короля в 1594 році у супроводі Ендрю Мелвілла й лідерів ультрапротестантів проти північних баронів, що завершився їхнім вигнанням із країни та конфіскацією володінь. Невдовзі, щоправда, Гантлі повернувся та, після його формального навернення у пресвітеріанство, був відновлений у правах. Це, однак остаточно усунуло католицьку загрозу в Шотландії.
Приблизно у той самий час було ліквідовано й ультрапротестантську загрозу. До середини 1590-х років пресвітеріани стали суттєво впливати на суспільно-політичне життя країни: вони намагались заборонити торгівлю з католицькою Іспанією, проведення ярмарків у вихідні й театральні постановки, відкрито критикували короля та його міністрів за нехтування божественними настановами. У грудні 1596 року під час перебування Якова VI в Единбурзі там спалахнув заколот ультрапротестантів. 5 серпня 1600 року було розкрито нову змову Говрі, коли низка ультрапротестантських баронів намагалась захопити короля. Ці заворушення дозволили королю розгромити радикалів та вигнати їхніх лідерів із країни.
Церковна політика Усунення політичної небезпеки з боку католиків та ультрапротестантів дозволило Якову VI перейти до впровадження в життя власних уявлень про місце церкви у державі. До середини 1590-х років доктрина Ендрю Мелвілла про «два царства», що передбачала фактичне підпорядкування державної влади пресвітеріанській церкві, набула широкого визнання у Шотландії. Єпископи цілком втратили владу, духовенство припинило брати участь у парламентах, а генеральні асамблеї шотландської церкви все більше втручались до справ держави. Торжество пресвітеріанської моделі управління було зафіксовано статутом 1592 року.
З 1596 року король поступово почав посилювати свою владу в церковних питаннях. Маніпулюючи часом і місцем скликань генеральних асамблей та використовуючи політичний тиск, Яків VI зміг домогтись визнання за королем права призначення пасторів до найважливіших парафій та відновити участь єпископів у парламенті країни. У 1604 році король відмовився скликати генеральну асамблею церкви, а кілька делегатів, що намагались без королівської санкції відновити засідання, були заарештовані. Ендрю Мелвілл, який виступив на захист прав священнослужителів був у 1606 році ув'язнений у Тауері. Наступним кроком стала реставрація ролі єпископату. Законом 1606 року єпископам було повернуто земельні володіння й ренти, секуляризовані у період протестантських реформ, а також повноваження з контролю над синодами та пресвітеріями.