Емілі Шарлотта, леді де Бат (; до шлюбу Ле Бретон, раніше Ленгтрі; — ), знана як Ліллі (Лілі) Ленгтрі на прізвисько «Джерсійська лілія» — британська світська особа, театральна акторка.
Народилася на острові Джерсі, 1876 року переїхала до Лондона, через два роки після одруження. Її зовнішність й особистість викликали інтерес, коментарі та запрошення артистів і світських осіб, і її відзначали як молоду жінку надзвичайної краси та чарівності. Під час естетичного руху в Англії її писали художники-естети. 1882 року стала обличчям кампанії мила Pears і, таким чином, стала першою знаменитістю, яка підтримала комерційний продукт.
1881 року дебютувала як акторка на Вест-Енді в комедії «Ніч помилок», викликавши сенсацію в Лондоні, ставши першою світською особою, яка вийшла на сцену. Грала в багатьох п'єсах у Великій Британії та США, зокрема «Ліонська леді» та «Як вам це подобається» Шекспіра. Зрештою керувала власною театральною компанією. Надалі виконувала «драматичні етюди» у водевілях. З середини 1890-х до 1919 року жила у Ньюмаркеті, Саффолк, Англія. Мала успішну конюшню з конями для перегонів. Перегони Lillie Langtry Stakes названі на її честь.
Одна з найгламурніших британок своєї епохи, була предметом широкого інтересу громадськості та ЗМІ. Серед її знайомих у Лондоні був Оскар Вайлд, який заохочував її займатися акторською майстерністю. Була знана стосунками з королівськими особами та дворянами, включно з майбутнім королем Едуардом VII, лордом Шрусбері та принцом Луї Баттенбергом.
Однак через відсутність надійних джерел (вона відмовилася писати свої «реальні спогади») все ще залишається загадковою особистістю. Попри те, що вона жила доволі публічним життям — як «професійна красуня», королівська коханка, акторка, власниця скакових коней, як витратниця статків і колекціонерка коханців — залишається невловною. Думки про неї суперечливі. Для декого вона була просто цинічною й холодносердою, яка використовувала свою привабливість для розвитку кар'єри; іншим здавалася чарівною, відкритою, з «набагато більшим серцем, ніж вважалося»Theo Aronson, The King in Love, 1988, 23, 267.
Біографія
Народилася 1853 року в сім'ї преподобного Вільяма Корбета Ле Бретона та його дружини Емілі Девіс (до шлюбу Мартін), визнаної красуні. Батьки втекли до Гретна-Грін у Шотландії та 1842 року одружилися в церкві Святого Луки, Челсі, ЛондонCamp, Anthony. Royal Mistresses and Bastards: Fact and Fiction: 1714—1936 (2007), p. 366.. Жили в Саутворку, Лондон. Згодом батьку запропонували посаду пастора і настоятеля Джерсі. Емілі Шарлотта народилася в Олд Ректорі, Сент-Сейвійор, на Джерсі. 9 листопада 1853 року її охрестили.
Емілі Шарлотта стала шостою з семи дітей і єдиною дочкою. Її брати були Френсіс Корбет Ле Бретон (1843—1872), Вільям Інгліс Ле Бретон (1846—1924), Тревор Александр Ле Бретон (1847—1870), Моріс Вавасур Ле Бретон (1849—1881), Клемент Мартін Ле Бретон (10 січня 1851 — 1 липня 1927) і Реджинальд Ле Бретон (1855—1876). Імовірно, одним із їхніх предків був Річард ле Бретон, передбачуваний вбивця Томаса Бекета (1170)However, Lillie's pedigree in Burke's Landed Gentry (vol. 3, 1972, pages 526–7) begins in the fifteenth century and suggests a descent from 'Sir Reginald Le Breton, one of the four kts. concerned in the death of Thomas a Becket, Archbishop of Canterbury'..
В інтерв'ю 1882 року Ліллі сказала: «Так, я народилася і здобула освіту в Джерсі, але це неправда, що я провела там безтурботні дні. У мене ніколи не було таких днів. Як єдина сестра з шести кремезних братів, я по-хлопчачому займалася їхніми видами спорту на свіжому повітрі. Думаю, моє дівоцтво радше назвати „днями пацанки“»Daily Telegraph (Napier), 3 October 1882, Issue 35-7, page 4. Copy of the New York Herald-interview. https://paperspast.natlib.govt.nz/newspapers/DTN18821003.2.21#image-tab.
Гувернантка-француженка не могла знайти підхід до Ліллі, тому вона навчалася у вихователя її братів. Ця освіта була ширшою та міцнішою, ніж та, яку зазвичай отримували дівчата того часу. Попри те, що батько обіймав поважну посаду, він заслужив сумнівну репутацію бабія та батька позашлюбних дітей від різних своїх парафіянок. Коли 1880 року його дружина Емілі остаточно покинула його, він залишив ДжерсіCamp, Anthony. Royal Mistresses and Bastards: Fact and Fiction 1714—1936 (London, 2007). p. 365. .
Від Джерсі до Лондона
9 березня 1874 року 20-річна Ліллі вступила в шюб з 26-річним вдівцем ірландським землевласником Едвардом (1847—1897). Сестра покійної дружини Елізабет Енн Прайс стала дружиною брата Ліллі, Вільяма.
В інтерв'ю 1882 року Ліллі сказала: «Мій брат Клемент Ле Бретон, адвокат з хорошою репутацією в Лондоні, одружився з донькою лорда Ранела, і саме через лорда Ренела та художника Френка Майлза я познайомилася з лондонським суспільством. Це сталося після того, як я прожила кілька років у шлюбі з містером Ленгтрі, який на момент одруження володів майном в Ірландії вартістю близько 3000 фунтів стерлінгів на рік, але зараз коштує не більше 300 фунтів стерлінгів. Моє життя в Джерсі майже повністю пройшло на дворі, і оскільки містер Ленгтрі любив кататися на яхтах, я стала досвідченою яхтсменкою і дуже любила всі види вправ на свіжому повітрі, але прагнула побачити щось більше у світі»Daily Telegraph, 3 October 1812, Issue 3507, page 4. Copy of the New York Herald -interview.
Весілля Ліллі й Едварда святкували у Сент-Гелієрі, Джерсі. Ленгтрі володів великою вітрильною яхтою Red Gauntlet, що свідчило про його заможність. Ліллі наполягла, щоб він забрав її з Нормандських островів. 1876 року пара орендувала квартиру в Ітон-Плейс, Белгравія, Лондон, а на початку 1878 року переїхали на Норфолк-стріт, 17 (тепер Данравен-стріт, 19) біля Парк-лейн, щоб задовольнити зростаючі вимоги гостей Ліллі.
В інтерв'ю 1882 року, опублікованому в кількох газетах (включно з «Brisbane Herald»), Ліллі Ленгтрі сказала:Це все через лорда Ранелі і художника Френка Майлза, якого я вперше представила лондонському суспільству… Я поїхала до Лондона, і мене відвідали мої друзі. Серед них найбільший ентузіазм мав містер Френк Майлз, художник. Пізніше я дізналас
я, що він побачив мене одного вечора в театрі і марно намагався дізнатися, хто я. Він ходив у клуби та своїм друзям-художникам говорив, що бачив красуню, і описував мене всім, кого знав, доки одного разу один із його друзів не зустрів мене, і нас належним чином представили. Потім прийшов містер Майлз і благав мене написати мій портрет. Я погодилася, і коли портрет закінчили, він продав його принцу Леопольду. Відтоді мене скрізь запрошували, і багато членів королівської сім'ї та дворянства мене дуже любили. Після Френка Майлза я позувала для портретів Мілле та Берн-Джонса, а тепер Фрайт показує моє обличчя на одній зі своїх чудових картин.
1877 року брат Ліллі, Клемент Ле Бретон, одружився з Еліс, позашлюбною донькою Томаса Герона Джонса, 7-го віконта Ренела, який був другом їхнього батька. Після випадкової зустрічі з Ліллі в Лондоні Ренел запросив її на прийом 29 квітня 1877 року, який відвідали кілька відомих художників у будинку сера Джона та леді Себрайт. На заході вона привернула увагу своєю красою та розумом. Ленгтрі була у траурі через загибель наймолодшого брата на верховій їзді, тому, на відміну від вишуканого одягу більшості присутніх жінок, на ній була проста чорна сукня і жодних прикрас. До кінця вечора Френк Майлз виконав кілька її ескізів, які стали дуже популярними на листівках.
Інший гість, сер Джон Еверетт Мілле з Джерсі, зрештою написав її портрет. Її прозвали «Джерсійська лілія», від лілії (амариліс прекрасний) символу Джерсі. Прізвисько прижилося завдяки портрету Мілле «Джерсійська лілія». Картина викликала великий інтерес, коли її виставили в Королівській академії, і яку довелося зняти, щоб уникнути пошкодження відвідувачами. На картині Ленгтрі зображена з гернсійською лілією, а не з джерсійською, оскільки не знайшли саме джерсійську. Друг Мілле, Руперт Поттер (батько Беатрікс Поттер), був захопленим фотографом-аматором і сфотографував Ліллі, коли вона 1879 року відвідувала Мілле в Шотландії. Вона також позувала для Едварда Пойнтера і зображена на роботах Едварда Берн-Джонса.
Ліллі Ленгтрі прибула наприкінці 1870-х, у період розквіту «професійних красунь». Марго Асквіт, дружина прем'єр-міністра початку XX століття, сказала: «Це були дні великих красунь. Лондон поклонявся красі, як і греки. Фотографії принцеси Уельської, місис Ленгтрі, місис Корнуолліс Вест, місис Вілер і леді Дадлі збирали натовпи перед вітринами. Я бачила знаних і звичайних жінок, як-от стара леді Кадоган й інші, які стояли на залізних стільцях у парку, щоб побачити місис Ленгтрі, яка проходила повз; і кожного разу, коли їхала леді Дадлі з Джорджіани, навколо її карети під час зупинки збиралися натовпи, щоб побачити це видіння краси, яка тримала велику голландську парасольку над головою свого безживного чоловіка»Margot Asquith, The Autobiography of Margot Asquith (Thornton Butterworth, London, 1920) 58. Марго Асквіт стверджувала, Ліллі стала центром суспільного ажіотажу, який перевершив інших «красунь». «„Джерсійська лілія“ — так називали місис Ленгтрі — мала грецькі риси обличчя, прозору шкіру, приголомшливі очі, світле волосся та тверде біле горло. Вона трималася прямо, відмовлялася стягувати талію, і її хода була схожа на рухи красивого хорта. Це був день помітних жіночих образів, і сьогоднішні мініатюрні красуні пройшли б поміченими, але без емоцій». Місис Ленгтрі була нова для публіки, і її фотографії, виставлені у вітринах, змушували кожного перехожого зупинятися, щоб поглянути на них. «Моя сестра, Чарті Рібблсдейл, розповіла, що у лондонському танцювальному залі кілька модних дам стояли на своїх стільцях, щоб побачити місис Ленгтрі, яка ввійшла до кімнати. У блискучому циліндрі й щільному одязі вона їздила верхи на рудому чистокровному велетенському коні того вечора в Роттен Роу. Серед її шанувальників були принц Уельський (король Едуард) і нинішній граф Лонсдейл. Одного разу, коли я їхав верхи, я побачив місис Ленгтрі, яку супроводжував лорд Лонсдейл, зупинившись біля поручнів у Роттен Роу, щоб поговорити зі своїм знайомим чоловіком. Не знаю, що вона могла йому сказати, але після короткого обміну словами лорд Лонсдейл зіскочив з коня, перестрибнув через поручні й стиснутими кулаками вдарив шанувальника місис Ленгтрі в обличчя. Після цього почалася боротьба, і, на радість здивованим глядачам, лорд Лонсдейл збив свого противника з ніг»Margot Asquith, Countess of Oxford,More Memories(Cassell, London 1933) 31-32.
Дейзі Гревіль, графиня Ворік, спробувала проаналізувати успіх Ленгтрі. Молодою дівчиною в супроводі свого вітчима вона зустріла Ліллі в студії Френка МайлзаFrances, Countess of Warwick, Life's Ebb & Flow (Hutchinson & Co, London, 1929) 46-47. Lady Warwick was also a very good friend of King Edward VII and supposed to be more than that..