«Вечір важкого дня» () — британська музична кінокомедія 1964 року режисера Річарда Лестера за участю гурту The Beatles. Це псевдодокументальний фільм, що описує «типову пару днів» із життя популярного рок-гурту, причому назва The Beatles жодного разу не згадується у фільмі. Картина містить численні гротески, сюрреалістичні й просто комічні епізоди, а також музичні номери у виконанні The Beatles і оркестру під керуванням Джорджа МартінаЖурнал «Студенческий меридиан», спеціальне видання «The Beatles», № 7—8, липень 1991, ISSN 0321-3803 . Діалоги побудовані на ліверпульському сленгу й своєрідному гуморі учасників The Beatles.

Фільм мав успіх у глядачів і одержав позитивні рецензії від кінокритиків. Зокрема були відзначені численні новаторські кінематографічні прийоми, акторська гра Рінго Старра. Журнал Time назвав його одним з 100 найкращих фільмів усіх часів. 2004 року журнал Total Film помістив фільм на 42 місце у своєму списку найкращих британських фільмів. На сайті RottenTomatoes.com фільм посідає третє місце в рейтингу найкращих фільмів і має на 100 % сприятливі рецензії.

Картина вплинула на шпигунські фільми 1960-х і на розвиток жанру музичних відеокліпів, а також надихнула американських телепродюсерів на створення ситкому «The Monkees».

Сюжет

Музиканти грають у фільмі самих себе. Дія відбувається протягом двох днів. Квартет, переслідуваний юрбою шанувальників, їде на поїзді з Ліверпуля до Лондону для виступу в телевізійному шоу, при цьому постійно потрапляючи в усілякі курйозні ситуації. Музикантів обтяжують строгий контроль з боку їхнього менеджера, маса обмежень, нудні прес-конференції, безглузді питання журналістів, перебування замкненими у вільний час. За будь-якої нагоди вони намагаються вирватися на волю. Чимало клопоту їм завдають і витівки дідуся Пола, Джона Маккартні, якого він взяв із собою, щоб той розважився. Незадовго до початку виступу на телебаченні Рінго, переодягнувшись в бурлаку, вирушає на прогулянку й потрапляє у халепу. Решта «бітлів» кидаються на його пошуки й ледве встигають повернутися до призначеного часу, чим мало не доводять педантичного телепродюсера до істерики.

У ролях Джон Леннон Пол Маккартні Джордж Гаррісон Рінго Старр Вілфрід Брамбелл — Джон Маккартні, дідусь Пола. Норман Росінгтон — Норм, керівник гурту. Джон Джанкін — Шейк, дорожній менеджер. Прототипами персонажів Норм і Шейк були дійсні дорожні менеджери («роуді») гурту — Ніл Аспінолл і Мел Еванс. Лайонел Блер — танцюрист у залі Віктор Спінетті — продюсер на телебаченні. Девід Дженсон — хлопчик біля озера Філ Коллінз — захоплений глядач-підліток (в окулярах) Патті Бойд — дівчина в потязі.

У фільмі на кілька секунд з'являються режисер Річард Лестер (його можна побачити біля сцени, де «Бітлз» виконують «Tell Me Why») і дорожний менеджер групи Мел Еванс (він проходить із контрабасом між Ленноном і шанувальницею, які розмовляють за сценою біля сходів.)

Історія створення Підґрунтя У 1963 році «Бітлз» видали перші два альбоми, активно виступали з концертами й почали набирати популярність не тільки у Великій Британії, але й за її кордонами.

Віце-президентові американської кінокомпанії Юнайтед Артистс Девіду Пікеру подзвонив керівник музичного видавництва компанії, Майк Стюарт, і розповів йому про групу «Бітлз». Сам він дізнався про гурт від керівника їхнього офісу в Лондоні — той вважав гурт досить перспективним і подав ідею зняти музичний фільм за його участю. Пікер нічого не знав про «Бітлз», але його зацікавило те, що вони одержать право видати на своїй фірмі музику з кінофільму — оскільки в контракті «Бітлз» із американською фірмою Кепітол Рекордз не було обговорено випуск саундтреків.

Коли Пікер зв'язався із менеджером «Бітлз» Браяном Епштейном із пропозицією зняти гурт у фільмі, той з радістю погодився, і було підписано контракт відразу на три фільми. Однак самі «Бітлз» не мали бажання зніматися — вони були невисокої думки про тогочасні музичні фільми за участю поп-груп та не уявляли собі, як їхню музику можна об'єднати з кінематографом.

Постановка

Продюсером фільму керівники Юнайтед Артистс призначили Волтера Шенсона. Він познайомився з Епштейном і вони домовилися про зустріч із «Бітлз». Однак на зустріч приїхав один Епштейн, пояснивши, що в «Бітлз» зненацька з'явилася нагода попрацювати в студії EMI, що звільнилася. Шенсон запропонував заїхати за ними на таксі й по дорозі поговорити. Зустрівшись із учасниками групи, у Шенсона виникло враження, що він «потрапив у фільм із братами Маркс». Обговорюючи дату початку зйомок, «Бітлз» сказали, що збираються поїхати на відпочинок на Багами, а в лютому вирушають до США на виступи в шоу Еда Саллівана. Шенсон дав їм завдання скласти під час відпочинку принаймні 6 пісень для фільму.

Режисером фільму був вибраний Річард Лестер — американець-експатріант у Великій Британії, що працював на британському телебаченні в Лондоні. Він був особливо відомий телевізійною адаптацією комедійного радіо-шоу Goon Show — ексцентричним комедійним серіалом «The Idiot Weekly» (1956) і його продовженнями — «A Show Called Fred» і «Son of Fred» (1956). «Бітлз», зокрема Леннон, були фанатами цих шоу. Вони з радістю погодилися працювати з ним. На їхню думку, завдяки нестандартним підходам Лестера фільм мав шанси стати чимсь особливим, а не тривіальним мюзиклом. Річард Лестер одержав від Пікера повну свободу дій щодо знімання і змісту фільмуДокументальний фільм про знімання «Вечора важкого дня» Things They Said Today..

Сценарій

Для написання сценарію було запрошено Алана Овена, якого «Бітлз» знали по п'єсі «No Trams to Lime Street». Валієць за походженням, Овен виріс у Ліверпулі й добре знався на ліверпульському сленгу. Він провів кілька днів з групою під час їхнього турне по Франції, щоб якнайкраще про них дізнатися. Звертаючи особливу увагу на їхню поведінку, заняття, манеру спілкування, різні сленгові слівці і вислови, які вони використали, він складав на їхній основі сценарій і діалоги. Наприклад, коли «Бітлз» розповіли йому, що все їхнє життя — це «кімната-машина-кімната-машина-кімната-машина» — він включив подібну фразу в один із діалогів.

Персонажі музикантів були певною мірою засновані на дійсному характері кожного з них: Джон — пустун і бунтар, Пол — люб'язний і дипломатичний, Джордж — тихий і боязкий, Рінго — мовчун-одинак.

У сценарії «Бітлз» зображені в'язнями своєї слави, строгого розкладу й керівництва, але більш за все турбот їм завдає дідусь Маккартні. Самі вони з іронією сприймають свою популярність. Наприклад, коли шанувальниця впізнає Леннона, він починає доводити їй, що це аж ніяк не він, що його очі іншого кольору й ніс теж зовсім інший, і в кінців-кінців жінка визнає що «він зовсім на нього не схожий». Після цього Леннон говорить сам собі: «Вона походить на нього більш за мене…». На прес-конференціях вони приводять у замішання журналістів дотепними або безглуздими відповідями. Коли журналіст запитує в Рінго, чи мод він або рокер, він говорить, що він «мокер» (, насмішник)

Протягом усього фільму різні люди називають дідуся Пола «чистеньким дідком» — це було придумано для контрасту з персонажем, зіграним Вілфрідом Брамбеллом в попередньому фільмі, де його називають «брудним дідом».

Знімання

Ще перед початком знімання було вирішено, що загальні витрати не повинні перевищувати 500,000 доларів США — із цих причин фільм знімали на чорно-білій плівці. Знімання тривали 6 з половиною тижнів, а загалом на створення фільму пішло 16 тижнів. Практично всі сцени було знято в такому порядку, в якому вони йдуть у фільмі, що не було типовим для звичайних кінозйомок.

Річард Лестер використав у фільмі елементи голлівудських кінокомедій, новаторські прийоми режисерів французької «нової хвилі» і свій особистий досвід виготовлення рекламних відеороликів на телебаченні.

За словами Лестера, однією з його головних цілей було зробити знімання фільму якомога природнішим процесом для «Бітлз». Не було встановлено ніяких обмежень для акторів й операторів, і під час знімання було багато імпровізації й експериментів. Деякі сцени й прийоми було придумано в процесі зйомок. Головний оператор Гілберт Тейлор назвав сценарій «інтуїтивним».

До початку знімання «Бітлз» ще не були членами Британської профспілки акторів. Уранці першого дня знімання вони нашвидку вступили в профспілку за допомогою Вілфріда Брамбелла й Номана Россінгтона.

Знімання розпочалися на станції Педдінгтон 2 березня 1964. У перший тиждень знімалися сцени в поїзді, що йшов з Лондона в Майнхед. Підлітки, які переслідують групу по дорозі на вокзал (і в деяких інших епізодах) — дійсні шанувальники, не актори. Після першого дня знімання «Бітлз» навмисно висадили на одній зі зупинок не доїжджаючи до кінцевої станції в Лондоні. Коли знімальна бригада прибула туди, їх уже очікував величезний натовп фанатів. Молодий асистент режисера, прийнятий через свою зачіску за одного з бітлів, був атакований збожеволілими підлітками і, тікаючи від них, втратив кілька котушок із кіноплівкою. У такий спосіб половина знятого за перший день матеріалу була загублена.

У першій сцені фільму, де «Бітлз» тікають від фанатів, Харрісон спотикається й падає. Оскільки він негайно підвівся й побіг далі, знімання не було зупинено, і цей дубль увійшов у фільм. У фільмі є інші подібні помарки: під час виконання «If І Fell» Харрісон ненавмисно звалює підсилювач, а в епізоді наприкінці фільму, коли після концерту гурт заплигує у гелікоптер, з нього звалюється черевик. Головний оператор вважав, що подібні дрібниці надають фільму невимушеності й природності.

10 березня було знято сцени з Рінго в пабі «Turk's Head» у Твікенгемі, а наступного тижня проводилися павільйонні знімання у Твікенгемских кіностудіях.

З 23 по 30 березня знімання йшли в театрі «Scala Theatre». 31 березня там же був знятий концертний виступ «Бітлз» (під фонограмафонограму) перед аудиторією з 350 осіб.

23 квітня в ігрових полях Торнбері (що в Айлворт, Міддлсекс) був знятий епізод із піснею «Can't Buy Me Love», де члени гурту, вирвавшись на волю, бігають і стрибають по полю. Спочатку в епізоді було використано пісню «І'll Cry Instead», однак пізніше режисер вирішив, що сумовитий настрій пісні не підходить цій веселій, життєрадісній сцені. У цей день Джон Леннон не брав участі у зйомках, бо був зайнятий рекламою своєї книжки. Тож на відтинках сцени, знятих з гелікоптера, його замінив дублер. Знімання більшим планом було здійснено пізніше за участю самого Леннона.

У фільмі простежується зв'язок із картинами про Джеймса Бонда: Рінго одержує запрошення в казино Le Cercle, те саме, де з'явився Джеймс Бонд в фільмі «Доктор Но»; в інструментальній композиції «This Boy» («Ringo's Theme») партію бас-гітари виконує Він Флік, що також брав участь у записі теми Джеймса Бонда для фільму «Доктор Но». Актори Річард Вернон (Сердитий пасажир у поїзді) і Маргарет Нолан (блондинка в казино) грали у фільмі «Голдфінгер» (1964).

Режисер фільму Річард Лестер у наслідку зняв другий фільм «Бітлз», «Help!» 1965 року, і кілька популярних фільмів, серед яких «Три мушкетери» й «Супермен-2».

Операторська робота

Метою Річарда Лестера було зробити фільм досить нетрадиційним, із використанням деяких сюрреалістичних прийомів. У сцені із дратівливим пасажиром «Бітлз» виходять із купе щоб піти у вагон-ресторан, але в наступний момент вони зовні біжать за поїздом і стукають у вікно. В іншій сцені «Бітлз» грають у карти в багажному відділенні поїзда, потім опиняються з інструментами в руках на тому ж самому місці й виконують пісню «I Should Have Known Better», а після закінчення пісні їх знову показано за грою в карти.