Голод у Криму (1921—1923) — масовий голод на території Кримської АРСР та Північного Причорномор'я (території колишньої Таврійської губернії). Причинами голоду стали наслідки громадянської війни та невдала більшовицька економічна політика. Перші ознаки голоду з'явилися у другій половині 1921 року. Було організовано спеціальний орган — Центральну республіканську комісію допомоги голодуючим — Крим ЦК Допгол. Боротьба з голодом велася за допомогою внутрішнього перерозподілу та запровадження пайків, за допомогою пожертвувань, конфіскацією цінностей релігійних конфесій, організацією притулків для сиріт та пунктів харчування. Однак ці заходи недостатньо спрацювали у сільській місцевості — головному осередку голоду. З весни 1922 року допомогу почали міжнародні організації. Загалом за час голоду за різними оцінками померло близько 100 тисяч осіб, більшість із яких були селянами, а за національним складом найбільші жертви припали на кримських татар (76 тисяч).

Передумови У листопаді 1920 року більшовики повністю захопили Крим, здобувши перемогу у громадянській війні в європейській Росії. Встановлення нової влади на півострові проходило паралельно до проведення політики «червоного терору» та «військового комунізму». Головними причинами майбутнього голоду в Криму стали як наслідки громадянської війни, так і економічна політика, що проводилася більшовиками, що включала конфіскації майна. Більшовик Мірсаїд Султан-Галієв у доповідній записці вказував, що військові частини, які прибували на півострів «живилися за рахунок Криму і кожна з частин, залишаючи Крим, забирала з собою дуже велику кількість трофейних продуктів». У довоєнний час у Сімферополі мешкало 80 тисяч осіб, а після прибуття 4-ї армії у місті знаходилося вже близько 200 тисяч осіб.

Стан економіки Криму за більшовиків добре ілюструють записи в щоденнику артистки Євфалії Хатаєвої. Так у грудні 1920 року вона писала про великий вибір на сімферопольському ринку, а вже в січні 1921 року відзначала велику дорожнечу продуктів, зникнення ринку як такого і відсутності будь-яких пайків. Міський базар Сімферополя був закритий Особливим відділом 4-ї армії після публікації рішень X з'їзду РКП(б) у місцевій пресі.

Під час продразкладки 1921 року в населення було вилучено 2 мільйони пудів продовольчого хліба, 2,4 мільйони пудів кормових культур, 80 тисяч голів худоби, 400 тисяч пудів фуражу. Навесні 1921 року відбувалася конфіскація посівного фонду. Продрозкладка, скасована центральними органами радянської влади у березні 1921 року, була замінена продподатком на півострові лише до 1 червня наказом Кримревкому.

Центральне керівництво у Москві спиралося на завищені дані про наявність у Криму продовольства. Вилучення хліба відбувалося на основі багаторазово завищених цифр, тим самим розоривши селянство, що призводило до повстань, які локалізувалися на півдні півострова. Безпартійна татарська конференція за доповіддю голови Центрального виконавчого комітету Кримської АРСР Юрія Гавена згодом почне шукати винних у поданні завищених статистичних відомостей про те, що на півострові є 9 мільйонів пудів хліба, тоді як насправді Крим мав у своєму розпорядженні 2 мільйони.

Народний комісаріат продовольства РРФСР на 1922 рік визначив продподаток для Криму у розмірі 1,2 мільйона пудів, а також заборонив засівати поля до його внесення. Такий наказ викликав нерозуміння з боку Наркомпроду Криму. До осені 1921 діяла заборона на товарообмін і вільне переміщення по півострову.

Становище посилювала і конфіскація 1134 маєтків, на місці яких було створено радгоспи. Фактично це призвело до позбавлення землі колишніх наймитів-орендарів, які становили в Криму до того 40 % усіх селян, які тепер залишалися безземельними. Кримревком також реквізував 40 тисяч відер вина і почав вирубку виноградників. Політика продрозкладки загалом призвела до того, що значно скоротилася площа полів із зерновими культурами.

Газета «Червоний Крим» від 14 травня 1921 року писала: «Зрозуміло, будемо сподіватися, що кримському пролетаріату не доведеться звикати до голодування. Нові заходи радянської влади в галузі продовольства, безумовно, полегшать становище і необхідний лише деякий спокій… Ми повинні вважати, що найгірший час минає, що ми вступили в останній період недоїдання і за ним настане період безумовного поліпшення побуту робітників».

Урожай 1919 був вдалий, проте до літа 1920 кримські газети почали писати про посуху в окремих районах півострова. 1921 також видався посушливим, а в 1922 фіксувалося нашестя сарани і зливи.

Масштаби голоду Перші ознаки голоду на півострові з'явилися у серпні 1921 року, а до вересня-жовтня він починає відчуватись усіма жителями Криму. Письменник Іван Шмельов, який проживав в Алушті, відзначав: «З кожним днем все страшніше — і тепер жменя пшениці дорожча за людину». Першими настання голоду відчула циганська біднота. Наступними постраждалими виявилися селяни з-поміж кримських татар, які проживали на Південному березі. Вони спеціалізувалися на виноградарстві, садівництві та тютюні, майже не займалися виробництвом зернових і сильно залежали від вільного товарообміну сільгосппродукції, який практично занепав. Перші випадки голодних смертей почали фіксувати в листопаді. Всього за листопад-грудень загинуло близько 1500 осіб. Влада вважала причиною голоду ізольований спосіб життя гірських поселень і не вживала належних заходів.

Паралельно з цим, восени 1921 року в Криму пішла кампанія зі збору допомоги голодуючим на Поволжі. Постановою Кримревкому від 9 вересня 1921 року було створено Кримський комітет допомоги голодуючим Поволжя. Для голодуючих збиралося продовольство та віддавалася частина податків. Керівництво у Москві наполягало на організації у Криму пунктів прийому поволзьких голодуючих.

4 січня 1922 року Севастопольський, Ялтинський та Джанкойський округи були визнані неврожайними. 16 лютого 1922 року на засіданні президії Всеросійського центрального виконавчого комітету територія півострова була віднесена до регіонів, визнаних голодуючими. Рішення було прийнято навіть незважаючи на те, що на той момент вже діяло негласне рішення Політбюро ЦК РКП(б) про припинення прийому будь-яких заяв про визнання територій голодуючими. Уповноважений КримЦКПомгола в Москві К. Є. Сорін зазначав: «Я відразу ж натрапив на цілу низку перешкод з боку Держплану, ЦСУ, Наркомпроду, Наркомзему, які кожен окремо, мали вельми суперечливі відомості про становище в Криму».

Пік голоду припав на 1922 рік. За доповідною запискою від 13 березня 1922 року щоденна смертність досягала 25 осіб. У січні 1922 року загинули з голоду 8 тисяч осіб. У лютому 1922 року голодувало 302 тисячі і загинуло 14 413 (+4,7 %), у березні голодувало 397 тисяч і загинуло 19 902 особи (+2,8 %), у квітні голодуючими вважалося 377 тисяч і загинуло 12 753 особи (+3,4 %). Таким чином голодувало близько 53 % населення Криму. У травні голодуючими були 360 до 500 тисяч осіб.

У березні 1922 року Бахчисараї голодувало 1793 дитини віком до 3 років, 3270 дітей віком від 3 до 14 років, а також дорослого населення в кількості 38584. У Євпаторії містилося в дитячих притулках 2336 дітей, а в окрузі було зареєстровано 26 тисяч голодуючих.

У січні 1922 року кримське керівництво повідомило центр про перебування в Криму близько 50 тисяч немісцевого населення з числа росіян і українців, 10 тисяч підданих Туреччини, 25 тисяч греків, 3 тисяч вірмен, австро-угорських військовополонених, а також представників інших національностей. Пропонувалося вивезти з Криму 5 тисяч турків і 10 тисяч греків, а також направити від 5 до 10 тисяч дітей до Туреччини з умовою повернення.

На VI обласній конференції РКП(б) у березні 1922 року секретар Кримського обкому Юрій Гавен так охарактеризував масштаби голоду на острові: «Голод тут проявився в дуже різких формах, він не поступається голоду в Поволжі. Але він не так кидається в очі, як кидається голод в Поволжі. Це відбувається у зв'язку з деякими специфічними кримськими умовами, головним чином через національно-побутові особливості. Кримські татари так пов'язані зі своїм селом, що навіть голод не може вигнати їх звідти. І вони вмирають у своїх селах… голод найважче позначився на татарському населенні… близько 70 % від загальної кількості голодуючих — татари».

Ситуація до квітня 1922 року в низці кримськотатарських населених пунктів за даними влади описувалася так: «Населення Ельбузли восени 1921 року складалося з 760 осіб, тепер залишилося 400 осіб, решта померла від голоду. Село Великий Таракташ. У жовтні 1921 року населення було понад 2000 осіб. З листопада 1921 року до 1 квітня 1922 року померли з голоду понад 800 осіб. З січня 1922 року смертність сягає 15 осіб у день. Село Малий Таракташ. У жовтні 1921 року було 1867 осіб, до 1 квітня залишилося 1152, померло з голоду 715 осіб (з них 299 дітей). Село Токлук. Померли від голоду до 1 квітня 1922 року 256 осіб — найбільша кількість померла у березні цього року. У Токлуці був раз випадок, коли викопали труп людини з могили, щоб з'їсти. У Козах восени 1921 року було 1092 особи, по 1 квітня цього року померли з голоду 346 осіб. Смертність особливо зросла у березні, з 12 березня по 1 квітня цього року за 19 діб померло з голоду 1025 осіб. Зафіксовано 3 випадки людодства».

У телеграмі голови ЦВК Криму Юрія Гавена та голови татарської безпартійної конференції Османа Дерен-Айєрли від 12 травня 1922 року до Ради Народних Комісарів Азербайджанської РСР зазначалося, що на півострові голодує близько 400 тисяч осіб (понад 60 % усього населення), а загиблими вважаються 75 тисяч осіб (з яких 50 тисяч кримських татар). Таким чином загинула 1/5 частина всього кримськотатарського населення на півострові.

Те, що відбувалося з кримськими татарами, оцінювалося одним із представників наркомату у справах національностей як «загибель цілої нації». Особливо голод відчувався на півдні Криму, де проживало переважно кримськотатарське населення. Навесні 1921 року кримськотатарські делегатки на Обласній конференції жінок Сходу говорили про те, що діти в кримськотатарських селах «мруть як мухи».

До серпня 1922 року загиблими вважалося вже 86 тисяч жителів. Найбільш постраждалими вважалися Євпаторійський, Судацький, Карасубазарський, Коккозький, Бахчисарайський і Балаклавський райони, де майже все населення охоплено голодом.

Восени 1922 року голод знову поновився. У листопаді 1922 року голодувало 90 тисяч осіб, а грудні — 150 тисяч осіб. До того моменту Крим залишався єдиним радянським регіоном, що голодує. Остаточно голод вдалося подолати до літа 1923 року. Кількість смертей на 100 осіб на острові за даними відділу статистики споживання Центрального статистичного управління становила в 1919/20 роках — 1,8 смерті, 1920/21 — 3,9, 1921/22 — 12,25.

Життя під час голоду

На тлі голоду фіксувалися випадки пограбувань, вбивств, канібалізму, шахрайства та бандитизму. Внаслідок поганої санітарно-епідеміологічної обстановки почався спалах тифу та холери. У їжу йшла сурогати з полови та макухи. Споживалися вироби з вовчої та овечої шкіри, відходи зі шкіряних заводів. Забивали собак і кішок. Вживали падаль.

Майбутній біохімік Вацлав Кретович, який навчався під час трагедії в одній із шкіл Ялти, так згадував те, що відбувається: «Це були роки страшного голоду в Криму — навіть були випадки людоїдства. Я пам'ятаю, що в місцевій газеті було повідомлення про те, що в Сімферополі було встановлено факт торгівлі пиріжками з людського м'яса. Я на власні очі бачив, як жінка їла сире м'ясо дельфіна. Люди вмирали від голоду просто на вулицях. Коли я йшов вранці до школи, то зустрічав віз, в якому везли трупи людей, що померли від голоду просто на вулиці. Їх везли на братське кладовище».