Саві́та Діа́на Ва́ґнер (; 21 червня 1987, Бонн, округ Кельн, Північний Рейн-Вестфалія, Федеративна Республіка Німеччина — 2 лютого 2024, поблизу Макіївки, Сватівський район, Луганська область, Україна) — німецька доброволиця, українська військовослужбовиця, парамедикиня батальйону «Карпатська Січ», учасниця російсько-української війни.

Життєпис

Раннє життя Народилася 21 липня 1987 року в Бонні в родині поліцейського. В дитинстві вважалася дуже обдарованою, однак у дорослому віці отримала діагноз розладу аутистичного спектру. Пізніше вона розглядала свій розлад як перевагу у своїй роботі парамедикинею, оскільки вважала, що це допомагає їй краще пригнічувати емоції під час екстрених ситуацій.

Після школи проходила професійну практику в одному з військових шпиталів Бундесверу, відтак вступила до університету на медичний факультет, однак перервала навчання після двох курсів.

Працювала репетиторкою англійською, латинської та німецької мов, займалася веб-дизайном для компаній. У 2018 році одружилася з канадським програмістом і разом з чоловіком оселилася в місті Галле. Згодом знову вступила до університету, але вже на математичний факультет.

Російсько-українська війна З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну почала вести власний щоденник, в якому висловлювала глибоке горе та сильне бажання допомогти. Тоді ж виїхала до України на власному авто, зв'язалася з неурядовими організаціями і з березня розпочала волонтерську діяльність, перевозячи гуманітарні вантажі, зокрема медичне обладнання.

До початку повномасштабної війни ніколи не була в Україні і лише тут вивчила українську мову, частково завдяки відвідуванню онлайн-уроків. На початку квітня 2022 року займалася трансфером закордонних журналістів на щойно деокуповані території Київщини та Чернігівщини, таким чином ставши однією з перших очевидців російських воєнних злочинів у Бучі, де на той момент на вулицях все ще знаходили тіла страчених мирних жителів.

Побачене спонукало Ваґнер долучитися до лав Збройних сил України. Після двох місяців базової загальної військової підготовки спочатку у червні 2022 року її направили до піхоти, однак невдовзі перевели на посаду за її освітою — у парамедики. Спочатку займалася евакуацією та перебувала на стабілізаційному пункті, а в червні 2023 року була переведена до команди швидкого рагування роти. В подальшому вела службу в лавах 3-ї штурмової сотні 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ» на посаді головного медика.

Під час перебування на війні активно описувала свій досвід у щоденнику і у блозі на Tumblr: життя в окопах, чергування спеки та холоду, страх смерті, виснаження до межі втоми від життя, крики поранених, догляд за ними в евакуаційних машинах, які рухалися на повній швидкості тощо. Тим не менш, Ваґнер неодноразово наголошувала на тому, що не шкодує щодо свого рішення відмовитися від цивільного життя на користь службі України: з одного боку, вона розглядала це як спосіб подякувати усім українцям, які в перші тижні великої війни захищали не тільки власну свободу, а й свободу Європи «всупереч усім труднощам». З іншого боку, парамедикиня зазначала, що на війні вона краще сприймає реальність, «не лише жахи, а й цінні речі, які вони породжують».

Мати Савіти, Урсула Ваґнер, однією з мотивацій називала родинну травму. У своїх щоденниках Савіта згадувала бабусю, яка була змушена тікати від Червоної армії й зрештою потрапила в полон до російський військових. Жінка 11 днів пробула в сексуальному рабстві. У хаосі під час втечі вона загубила свого першого сина, який був іще немовлям, а потім народила дитину від ґвалтівника і віддала її на виховання іншій родині. Тікаючи далі на захід, вона пережила голод і злидні. Сама Ваґнер в розмовах з мамою казала, що «це не має повторитися» і що «ця травма не повинна передаватися наступним поколінням».

Тривалий час приховувала своє перебування на передовій від матері, вдаючи, що знаходиться на стабілізаційному пункті приблизно за 50 кілометрів від фронту. Насправді ж Ваґнер здебільшого несла службу безпосередньо на лінії бойового зіткнення, зрідка перебуваючи в найближчих селах.

У червні 2022 року вирушила на північно-східний напрямок. В жовтні того ж року взяла участь в боях за Харківщину, кілька кілометрів південніше Ізюма. На початку січня 2024 року вперше з початку повномасштабної війни зустрілася зі своєю матір'ю та чоловіком, коли вони відвідали її в Україні. Під час зустрічі Ваґнер домовилася з чоловіком про терміни, після яких вона повернеться додому.

Загинула 31 січня 2024 року, під час евакуації поранених колумбійських добровольців української армії поблизу Макіївки Луганської області між Лиманом і Сватовим, отримала осколкове поранення в сонну артерію внаслідок артилерійського обстрілу і загинула на місці.

Прощання з Савітою Ваґнер відбулося в Києві у Михайлівському соборі 14 лютого 2024 року. Похована в Києві на Алеї Слави Лук'яніського цвинтаря. Ваґнер стала першою загиблою жінкою-військовослужбовицею цього підрозділу.

Нагороди Медаль спільного комітету «Штабу оборони Прикарпаття» і благодійних фондів FRAC та UAR «Брат за брата» (24 серпня 2023). Орден «За мужність» III ступеня (7 квітня 2024, посмертно).

Увічнення пам'яті У 2025 році франко-німецький міждержавний культурний телеканал ARTE () зняв документальну кінострічку «Україна: Ангел з Німеччини» () про життя, мрії і боротьбу Савіти Ваґнер.

1 листопада 2025 року мати Савіти, Урсула Ваґнер, привезла у Львів мобільний шпиталь, який планується передати до Херсону. Повноцінний мобільний шпиталь для надання первинної допомоги, облаштований у вантажівці вагою 7,5 тонн, оснащений всім необхідним для надання медичної допомоги людям в прифронтових зонах і носить ім'я Савіти Ваґнер. Гроші на мобільний шпиталь зібрав зі своєю командою німецький анестезіолог Генріх Піх, який сам відвідував місто під час війни.

Особисті речі медикині, зокрема фронтову куртку, шолом, державний прапор України, яким накривали її труну, черевики із засохлою землею Донбасу та інші особисті предмети, експонуються фондом «Будинок історії Федеративної Республіки Німеччина» в рамках постійної експозиції «Ви — частина історії. Німеччина з 1945 року» у Бонні, куди їх передала її родина у лютому 2026 року.

У серпні 2026 року Національна суспільна телерадіокомпанія України презентувала стрічку про Діану Савіту Ваґнер. Матеріал створено мовою німецької національної спільноти України й адаптовано для україномовного глядача командою департаменту розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного.

Після загибелі Савіти Ваґнер її мати та чоловік отримали право на державну компенсацію від України — близько 15 мільйонів гривень (приблизно 300 тисяч євро), які Урсула Ваґнер планує використати для створення благодійного фонду імені доньки, який підтримуватиме медичні, культурні та спортивні проєкти в Україні.

Публікації У 2026 році харківське видавництво Олександра Савчука посмертно видало щоденники Савіти Ваґнер, які до друку підготував її чоловік Карл Стенеруд за участі її мати, Урсули Ваґнер. З англійської щоденники переклали Інґвар Мартін та Дайана Шелудкевич. Текст уперше публікується українською мовою за рукописом «Savita Wagner: "A German Angel in Ukraine"».

За словами Олександра Савчука, ідея видати щоденники Ваґнер виникла в Німеччині, коли у 2024 році його видавництво потрапило на Франкфуртський книжковий ярмарок, де той познайомився з Урсулою Ваґнер. Саме мати загиблої медикині запропонувала українському видавцю випустити фронтові щоденники її доньки, які та вела під час перебування на війні в Україні. Наприкінці травня Урсула Ваґнер удев'яте приїхала до України, щоб представити книжку «Щоденник російсько-української війни (2022—2024)» на «Книжковому арсеналі».

Іноземними мовами

Українською мовою

Примітки