Широколистяні ліси Центральних Сполучених Штатів (ідентифікатор WWF: NA0404) — неарктичний екорегіон помірних широколистяних та мішаних лісів, розташований в центральних районах США.

Географія Екорегіон широколистяних лісів Центральних Сполучених Штатів розташований в центральній частині Сполучених Штатів Америки, відомій як , на захід від та , які є частиною гірської системи Аппалачів, на схід від Великих рівнин, та на південь від регіону Великих озер. Він простягається від південної Індіани та крайнього південного заходу Огайо через більшу частину Кентуккі та Теннессі до північних районів Алабами та Міссісіпі. На заході регіон охоплює південь Іллінойсу та Міссурі, північ Арканзасу та крайній північний схід Оклахоми.

Східну частину екорегіону займають Внутрішні плато — область горбистих рівнин та еродованих плато. На заході регіону, за широкою долиною Міссісіпі, на південь від долини Міссурі, лежать височини та плато, що складають північну та центральну частини Озарку, великого плато, що входить до системи . Вони включають розчленовані Спрингфілдське та Салемське плато, пагорби Осейдж та гори .

З геологічної точки зору основу Внутрішніх плато складають палеозойські пісковики, сланці та інші осадові породи. Рельєф регіону залежить від того, наскільки породи є стійкими де ерозії. Більш стійкі пісковики сформували горбистий ландшафт, зокрема пагорби Норманської та Кроуфордської височин у південній Індіані, тоді як більш м'які вапняки сильніше піддалися ерозії та сформували пологі рівнини, такі як Стоктсбурзька та Вабашська низовини на південному сході і заході Індіани. Над рівнинами регіону підіймаються численні ізольовані монадноки або інзельберги, яких в регіоні називають нобами, а вздовж краю Аллеганського та Камберлендського плато рівнини переходять у різкий уступ.

Основу плато Озарк складають протерозойські граніти, ріоліти та інші магматичні породи, перекриті шаром доломітів, вапняків та пісковиків завтовшки 120-460 м. В горах Сент-Франсуа докембрійські граніти виступають на поверхню. Середня висота Озарку в екорегіоні становить 300-400 м над рівнем моря, однак деякі вершини-ноби підіймаються на висоту понад 500 м над рівнем моря.

Серед еродованих плато регіону зустрічаються численні лійки, печери та інші карстові форми рельєфу, а також багато джерел. В центральній частині Кентуккі розташована Мамонтова печера, найбільша печера світу.

На сході екорегіон переходить у мішані мезофільні ліси Аппалачів, на північному сході — у ліси півдня Великих озер, на півночі та заході — у перехідні лісостепи Центральних Сполучених Штатів, на півдні — у ліси Міссісіпської низовини та у мішані ліси південного сходу США, а у найвищій частині Озарку на південному заході — у гірські ліси Озарку.

Клімат В межах екорегіону домінує вологий субтропічний клімат (Cfa за класифікацією кліматів Кеппена), який характеризується спекотним, дощовим літом та м'якою зимою. Середня температура в регіоні коливається від 12 °C до 19 °C. Середньорічна кількість опадів коливається від 1100 до 1500 мм, які рівномірно розподілені протягом року. Періодично в регіоні трапляються сильні грози та торнадо.

Флора Природний рослинний покрив екорегіону до появи в Північній Америці європейців був представлений мозаїкою і рідколісь, та . За останні століття значна частина відкритих прерій та саван була втрачена внаслідок розвитку сільського господарства та . Однак дубово-гікорієві рідколісся залишаються доволі поширеними, а вздовж річок зустрічаються густі ліси. Загалом флора екорегіону характеризується високим різноманіттям. Тут зустрічається 2527 видів кущів та трав'янистих рослин, і їх різноманіття є одним з найвищих серед усіх регіонів Північної Америки, однак різноманіття дерев в регіоні не дуже високе. Найбагатше біорізноманіття в регіоні спостерігається на луках, пустищах та подібних угрупованнях.

Рідколісся Дубово-гікорієві рідколісся є основними рослинними угрупованнями Внутрішніх плато та плато Озарк. Ці рідколісся зустрічаються на пагорбах, таких як , і є перехідними між лісами та саванами. В рідколіссях екорегіону переважають зірчасті дуби (Quercus stellata), білі дуби (Quercus alba), чорні дуби (Quercus velutina) та (Carya glabra). У дубово-гікорієво-соснових рідколіссях Озарку також поширені короткохвойні сосни (Pinus echinata).

В сухих рідколіссях, що ростуть на вапнякових ґрунтах, які погано утримують вологу, поширені дуби Шумарда (Quercus shumardii) та дуби Мюленберга (Quercus muehlenbergii), а в рідколіссях, що ростуть на сухих кислих ґрунтах, — каштанові дуби (Quercus montana) та віргінські сосни (Pinus virginiana). У заболочених рідколіссях переважають верболисті дуби (Quercus phellos), ліроподібні дуби (Quercus lyrata), болотяні дуби (Quercus palustris), американські амброві дерева (Liquidambar styraciflua) та (Nyssa sylvatica). В підліску рідколісь ростуть (Sassafras albidum), квітучий кизил (Cornus florida) та (Ostrya virginiana), а в пишному трав'янистому ярусі переважають сонцелюбні трав'янисті рослини, зокрема різні види золотушника (Solidago spp.), соняшника (Helianthus spp.) та (Symphyotrichum spp.). На півночі екорегіону дубово-гікорієві ліси переходять у дубові савани, а на півдні Іллінойсу та Індіани перемежовуються з преріями.

Прерії та савани На пласких рівнинах екорегіону, зокрема в регіоні в Кентуккі, історично були поширені відкриті прерії. Перші колоністи описували ці широкі рівнини як майже безлісі простори, де серед трав живуть лучні тетеруки (Tympanuchus cupido) та стада (Bison bison bison). Одними з небагатьох дерев, які іноді могли пережити щорічні степові пожежі, були мерілендські дуби (Quercus marilandica). Наразі залишки прерій збереглися в тих районах, де продовжують регулярно відбуватися контрольовані пожежі, а також вздовж ліній електропередач та на узбіччях шосе, де деревам не дають рости.

Сухі прерії найкраще збереглися серед усіх залишків прерій регіону через їх непридатність для розвитку сільського господарства та стійкість до сукцесії. У них переважають (Schizachyrium scoparium) та (Aristida purpurascens). прерії в екорегіоні зустрічаються рідше. У них ростуть дуже високі трави, зокрема (Sorghastrum nutans), (Andropogon gerardi) та (Erianthus alopecuroides). Вологі прерії є найрідкіснішим та найменш дослідженим типом прерій екорегіону. У залишках цих прерій зустрічаються такі види, як (Tripsacum dactyloides) та (Sporobolus michauxianus), а також різні види ситника (Juncus spp.) та осоки (Carex spp.).

Ліси Ліси в екорегіоні ростуть переважно в балках та річкових долинах. У вузьких долинах річок регіону часто зустрічаються мезофільні ліси, основу яких складають цукрові клени (Acer saccharum), великолисті буки (Fagus grandifolia), американські липи (Tilia americana), червоні дуби (Quercus rubra) та американські тюльпанні дерева (Liriodendron tulipifera). На сході екорегіону, біля краю Камберленського плато, в цих лісах зустрічаються види, характерні для Аппалачів, такі як канадські тсуґи (Tsuga canadensis), жовті гіркокаштани (Aesculus flava) та (Magnolia tripetala). Аппалацькі види, такі як жовті берези (Betula alleghaniensis) та зонтичні магнолії (Magnolia tripetala), також зустрічаються на кислих пісковикових ґрунтах в Шауні-Гілс.

Багато лісів, що росли в заплавах регіону, були знищені та перетворені на сільськогосподарські угіддя, однак такі ліси все ще залишаються доволі поширеними. У заплавних лісах переважають (Celtis laevigata), ясенелисті клени (Acer negundo), цукрові клени (Acer saccharum) та західні платани (Platanus occidentalis).

У внутрішній частині регіону в Кентуккі історично були поширені мезофільні ліси, основу яких складали цукрові клени (Acer saccharum), гіркі гікорі (Carya cordiformis), голі гіркокаштани (Aesculus glabra), блакитні ясени (Fraxinus quadrangulata) та дуби Мюленберга (Quercus muehlenbergii). Коли в Центральному Кентуккі з'явилися перші європейські колоністи, ці ліси були знищені настільки швидко та масово, що екологи в середині XX століття помилково сприймали сукцесійні угруповання як природний рослинний покрив регіону. Наразі на більшій частині регіону Блюграсс переважають такі сонцелюбні види, як (Celtis occidentalis), пізня черемха (Prunus serotina), чорний горіх (Juglans nigra) та американський ясен (Fraxinus americana).

Пустища та галявини Відкриті безлісі пустища зустрічаються на схилах регіону, зазвичай у районах з неглибокими ґрунтами. Існують дискусії щодо того, чи ці відкриті угруповання виникають внаслідок частого впливу вогню, чи внаслідок факторів (особливостей ґрунту). На пустищах переважають невисокі злаки, такі як мітлистий бородачник (Schizachyrium scoparium), та високе ефектне різнотрав'я, зокрема (Silphium terebinthinaceum) та різні види палаючих зірок (Liatris spp.). Пустища спорадично зустрічаються в регіоні Блюграсс, у внутрішніх районах , серед пагорбів Шауні, у деяких районах тощо. Найбільші та найкраще збережені пустища, зокрема прерії , та , зустрічаються в окрузі Адамс на півдні штату Огайо.

Характерні зустрічаються серед пласких відслонень вапняків або інших гірських порід регіону. Подібні угруповання поширені у Нашвіллській западині, а також серед пагорбів Салемського плато на берегах та серед пагорбів північного Озарку. Незважаючи на те, що історично межі галявин були більш відкритими, зараз багато з них оточені густими заростями віргінських яловців (Juniperus virginiana) та канадських юдиних дерев (Cercis canadensis). Флора вапнякових галявин адаптована до екстримальних посушливих літніх умов та до стоячої води навесні. Галявини Нашвіллської западини, зокрема долини Молтон, вважаються центрами ендемізму через велику кількість рідкісних та ендемічних рослин, які ростуть на них. Багато рідкісних рослин, що зустрічаються на цих галявинах, споріднені з видами, що зростають на заході США.

Серед характерних рослин, що зустрічаються на галявинах Центрального Теннессі, слід відзначити (Leavenworthia stylosa), (Phemeranthus calcaricus), (Pediomelum subacaule), (Dalea gattingeri) та (Astragalus tennesseensis), а серед тих, що зустрічаються на інших вапнякових галявинах екорегіону, — (Sedum pulchellum), (Scutellaria parvula), галявинну фіялку (Viola egglestonii), (Leavenworthia uniflora) та (Sporobolus vaginiflorus). Вапнякові галявини добре збереглися через непридатність у сільському господарстві та їх переважно едафічний характер. Багато галявин зустрічається у .

Водно-болотні угіддя Серед рівнин екорегіону зустрічається багато карстових озер, на берегах яких ростуть заболочені ліси, основу яких складають (Populus heterophylla) та червоні клени (Acer rubrum). Історично вони були оточені мозаїкою вологих прерій. Багато трав'янистих рослин, що росли на цих луках, були споріднені з видами, що зустрічалися на . Наразі багато вологих прерій та заболочених лісів знищені внаслідок розвитку зрошувального сільського господарства.

В долинах великих річок, таких як Теннессі та , зустрічаються луки, по яким розкидані високі чагарники (Cephalanthus occidentalis) та болотяні кипариси (Taxodium distichum). Історично ці луки були широко поширені, однак внаслідок будівництва гребель та розвитку сільського господарства більшість з них були знищені.

У Нашвіллській западині, в Хайленд-Рімі та на плато Озарк, там, де ґрунтові води виходять на поверхню, формуючи джерела, зустрічаються рідкісні вапнякові болота. Тут ростуть (Parnassia grandifolia), (Xyris tennesseensis), (Schoenolirion croceum) та інші рідкісні рослини. Вапнякові болота та заболочені ліси також зустрічаються в регіоні Блюграсс. Тут ростуть пенсильванські ясени (Fraxinus pennsylvanica), двоколірні дуби (Quercus bicolor), а також багато регіонально рідкісних трав'янистих рослин.

Фауна