Гре́цький правосла́вний патріарха́т Антіо́хії й усього́ Схо́ду () або Антіохі́йський патріарха́т (; ) — автокефальна помісна східна православна церква, яка посідає 3-тє місце в диптиху автокефальних помісних церков і є частиною грецьких православних церков. Виникла внаслідок розколу давньої Церкви Антіохії, яка через історичні події поділилася на низку різних церков. Одна з п'яти стародавніх патріархатів Великої Церкви. За переказами, заснована близько 37 року в Антіохії апостолами Петром і Павлом. З 451 року — патріархат. Використовує у своїй літургії візантійський обряд, грецьку мову, койне та новоюліанський календар, вона є частиною Східного християнства.

З Антіохійської церкви вийшли святі подвижники і поборники християнства: преподобний Іларіон Великий — засновник чернецтва в Палестині; святитель Іван Золотоустий, що народився в Антіохії, де був пресвітером до покликання на Константинопольську катедру; преподобний Іван Дамаскин і багато інших.

Історія

Початок (I—V століття) Засновниками Антіохійської церкви традиційно вважаються апостоли Петро і Павло, про що свідчать багато церковних письменників (Євсевій Кесарійський, св. Іван Золотоуст, Блаженний Єронім, св. папа Римський Лев I Великий). Незабаром після заснування Церква вступає в епоху гоніння на християн, яке тривало до 313 року, коли імператорами Костянтином Великим і Ліцинієм був направлений Міланський едикт, який дозволив сповідування будь-яких релігій на території імперії. До цього ж часу відноситься і початок поширення аріанства. Це викликало розкол, що тривав до 381 року.

У IV столітті в Сирії поширюється чернецтво. На відміну від єгипетського, сирійське чернецтво на перших етапах було менш замкнутим: ченці вели місіонерську проповідь серед язичників, активно займалися благодійністю. У V столітті виникає стовпництво — усамітнення відлюдника на гірському кручі або на стовпі (див. Симеон Стовпник).

Греко-семітське коріння За словами євангеліста Луки — самого греко-сирійського члена цієї громади:Коли Петро покинув Антіохію, Еводій та Ігнатій взяли на себе відповідальність за патріархат. І Еводій, і Ігнатій загинули мучениками під час римського переслідування.

Елліністичний юдаїзм і юдейсько-грецька література «мудрости», популярна в епоху пізнього Другого Храму як серед еллінізованих євреїв-рабинів (відомі як «Мітявнім»), так і серед елітних грецьких прозелітів, що перейшли в основний юдаїзм, відіграли важливу роль у формуванні мелькітсько-антіохійської грецької православної традиції.PR Ackroyd: The Cambridge History of the Bible: Volume 1, From the Beginnings to Jerome, CUP 1963 Деякі типово грецькі священичі обряди та гімни «Стародавньої Синагогали» збереглися частково до теперішнього часу у виразних церковних службах, архітектурі та іконографії грецьких православних та греко-католицьких спільнот Мелкіта провінції Хатай на півдні Туреччини, Сирії та Лівану.Abou Ackl, Rand. «The Construction of the Architectural Background in Melkite Annunciation Icons.» Chronos 38 (2018): 147—170

Деякі історики вважають, що значна частина еллінізованих єврейських громад та більшість родових греко-македонських поселенців у Південній Туреччині (Антіохія, Александретта та сусідні міста) та Сирії / Лівані— в Діях називався «елліністаями» — поступово перетворилися на греко-римську гілку християнства, яка врешті-решт створила елліністичні церкви «Мелкіт» (або «імперську») у Західній Азії та Північній Африці.Діяння 6 вказують на проблематичну культурну напруженість між еллінізованими євреями та грекомовними юдейо-християнами, зосередженими навколо Антіохії та пов'язаних з нею килікійських, південноанатолійських та сирійських «діаспор» та (як правило, більш консервативних) арамейськомовних євреїв, які переходять до християнства, заснованого в Єрусалим та сусідні ізраїльські міста:

«Немає ні єврея, ні грека» З часом ця етнокультурна та соціальна напруженість була подолана появою нової, типово антіохійської грецької доктрини (doxa), очолюваної Павлом (який сам був еллінізованим євреєм-кілікієм) та його послідовниками. 1. Створені, автохтонні еллінізовані євреї-кілікії-західносирійські євреї (вони самі є нащадками вавилонських та азійських єврейських мігрантів, які рано прийняли різні елементи грецької культури та цивілізації, зберігаючи загалом консервативну прихильність до єврейських законів та традицій) 2. Язичники, «класичні» греки, греко-македонські та греко-сирійські язичники 3. Місцеві, автохтоні нащадки грецьких або греко-сирійських навернених до основного юдаїзму — відомих як «прозеліти» (грецькою προσήλυτος / прозеліти або «прибулі до Ізраїлю») та грекомовних євреїв, народжених у змішаних шлюбах.

Зусиллям Павла сприяло прибуття четвертої хвилі грекомовних прибульців до Кілікії та Північно-Західної Сирії: кіпрських та кіренських (лібійських) єврейських мігрантів неєгипетського північноафриканського єврейського походження та родових поселенців з Італії — багато з яких вже вільно говорили грецькою мовою койне та/або віддавали своїх дітей до греко-сирійських шкіл. Деякі вчені вважають, що на той час ці кіпрські та кіренські північноафриканські єврейські мігранти, як правило, були менш заможними, ніж автохтонні килікійсько-сирійські євреї, і сповідували більш ліберальну форму юдаїзму, більш сприятливу для формування нового канону:Ці тонкі, прогресивні соціально-культурні зрушення якимось чином коротко узагальнені в розділі 3 Послання до Галатів:

Подвійне самоозначення: «мелкіти» та «східні римляни» Унікальне поєднання етнокультурних рис, породжених поєднанням грецької культурної бази, елліністичного юдаїзму та римської цивілізації, породило виразно антиохійські «східно-середземноморсько-римські» християнські традиції Кілікії та Сирії/Лівану:Деякі типово антіохійські давні літургійні традиції спільноти, що кореняться в елліністичному юдаїзмі та, в цілому, в греко-єврейській культурі Септуагінти Другого Храму, були поступово витіснені як пізньосередньовічними, так і сучасними епохами як фанаріотськими європейськими греками (Вселенським патріархом Константинополя) і Ватиканом (Латинською церквою); богословами, які прагнули «повернути» левантинські греко-православні та греко-католицькі громади в європейську християнську паству.

Але члени громади в Південній Туреччині, Сирії та Лівані досі називають себе румами, що означає «східноримський» або «азійський грек» арабською. У цьому конкретному контексті термін «Рум» використовується переважно перед «Yāvāni» або «Ionani», що означає «європейсько-грецький» або йонійський на біблійному івриті (запозичена зі староперсидського Яван=Греція) та класичній арабській мові. Члени громади також називають себе «мелкітами», що буквально означає «монархісти» або «прихильники імператора» на семітських мовах — посилання на їх відданість у минулому греко-македонському, римському та візантійському імператорському правлінню. Але в сучасну епоху цей термін, як правило, частіше використовується послідовниками греко-католицької церкви Антіохії та Александрії та Єрусалиму.

Період поділів (V—VII століття)

Антіохійської патріархат і Сирія в цілому були найбільш неспокійною областю Візантії, де на початку V століття почалися христологические смути. Незважаючи на те, що Антіохійська богословська школа була засновницею діофізизму христології, в Сирії була сильна і партія прихильників міафізітского богослов'я Кирила Александрійського. З фактичним розгромом несторіан в Візантії, після Халкідонського собору христологічне протиборство відбувається вже між прихильниками і противниками цього собору. Після вигнання з катедри імператором Юстином I міафізітского патріарха Севера Антіохійського 512—518 роки і практично повного знищення що не визнає Халкідонського собору єпископату, визнана державою Антіохійська церква остаточно стає діофізітською. Проте, дуже скоро міафізіти відтворюють свою церковну структуру, ніж дають початок паралельного патріархату, який після остаточного етно-конфесійного поділу в імперії стає Сирійської православної церквою. Але до того як халкідонітський патріархат Антіохії став чисто грецьким, а нехалкідонітский чисто сирійським, не припинялися спроби пошуку подолання розколу. На початку VI століття імператор Іраклій, маючи твердий намір об'єднати Вселенську церкву, посадив на всі провідні катедри патріархів міафізітів і запропонував у вигляді компромісною доктрини вчення монофелітства. Однак цей намір не прижився і патріархати знову розділилися.

Під владою арабів (VII—XI століття) Із 637 року Сирія потрапила під владу арабів. Положення греко-православних сильно ускладнилося, оскільки араби в них бачили не тільки «невірних», але і союзників Візантії. З цієї причини Антіохійського грецькі патріархи змушені були жити у вигнанні в Константинополі, а після смерті Георгія II (бл. 702 року) перервалася і ця лінія. Лише в 742 році халіф Хішам дозволив обрати на Антіохійську катедру сирійського ченця Стефана з умовою його повної лояльности. Співпраця з мусульманською владою часом перевищувало всякі межі. Так, наприклад, патріарх Іов супроводжував арабську армію в поході на Аморі (838 рік) і вмовляв здаватися візантійські фортеці владі. Візантійський імператор Никифор II Фока (963—969), здобувши ряд перемог над арабами звільнив Антіохію і ряд інших територій. Однак військові невдачі мусульман посилили міжконфесійну напруженість: кожен тріумф Никифора провокував погроми християн в Палестині і Сирії. Однією з жертв цих гонінь став Антіохійський патріарх Христофор, убитий в 967 році. Візантійський період, який тривав до 1084 року, був епохою відродження Патріархату.

Сельджуки і хрестоносці (XI—XVI століття) У грудні 1084 року, в ході раптового удару, турки-сельджуки оволоділи Антіохією. Саме по собі встановлення сельджуцького панування на Близькому Сході в кінці XI століття не спричинило за собою помітного погіршення соціального статусу місцевих християн. Більшою мірою вони страждали, як і решта населення, від політичної нестабільности в Сирії, нескінченних воєн невеликих еміратів, насильницьких розділів і переділів територій. У 1097 році в Східному Середземномор'ї з'явилися хрестоносці. З перемогою хрестоносців положення сирійських християн аж ніяк не покращився: латиняни сприймали своїх східних одновірців як неповноцінних християн. Уже в 1100 році Патріарх Іван Оксіта був вигнаний з Антіохії, а на його місце поставлений латинський прелат Бернард з Валенсії. Латинські патріархи незабаром почали заміщати православних єпископів латинянами на завойованих територіях. Антіохійська катедра змушена була перебувати в еміграції в Константинополі. З еміграції Патріарх повернувся у 1269 році. До 1291 хрестоносці втратили свої останні володіння на Сході. Однак християни, які становлять в XI столітті чи не половину населення Сирії і Палестини, через 200 років були майже повністю знищені, перетворившись в невеликі групи місцевого населення.

У 1342 році катедра була перенесена з Антіохії в Дамаск, де перебуває по цей час.

Під владою Османської імперії (XVI—XIX століття) У 1517 році Дамаск був захоплений Османською імперією, і Антіохійський Патріарх виявився під адміністративним контролем Вселенського патріарха. У Сирії церква була обкладена спеціальним податком для не мусульман, для швидкої оплати якого турки не раз застосовували тюремну варту навіть для митрополитів або патріархів. У той час православна громада не підпорядковувалась цілеспрямованому релігійному гніту, в арабських провінціях Османської імперії не визначено випадків масової чи насильницької ісламізації. Єдиний період дослідження православних на Ближньому Сході пов'язаний із грецьким повстанням 1820-х років, коли Антіохійському Патріарху Серафиму не вдалось уникнути казни. Єдиний період переслідування православних на Близькому Сході пов'язаний з Грецьким повстанням 1820-х років, коли Антіохійському Патріарху Серафиму ледве вдалося уникнути страти.

За різними оцінками, чисельність православних в Антіохійському патріархаті в середині XIX століття досягала 60-110 тис. (близько 8-9 % від усього населення Сирії).