Гу́бівка — село в Україні, у Компаніївській селищній громаді Кропивницького району Кіровоградської області. Населення становить 721 осіб. До 2020 орган місцевого самоврядування — Губівська сільська рада.
Географія На північному заході від села бере початок річка Ринок, права притока Інгулу.
Історія Виникло у 70-роках XVIII ст. Село утворювало два селища, що розташувались на балках Вітовій і Лозоватці по обидва береги річки Інгул. Згодом тут мешкали також міщани, дворяни, духовні особи, державні та поміщицькі селяни.
Назва села За однією з легенд Назва села (такої назви більш немає на Україні) пішла від того, що в цьому місці річка Інгул робить «губу» з лівого берега на правий. Тому вислів «селитись на губі» переріс в назву с. Губівка. В той же час існує легенда, що назва села пішла від козака Губи, що проживав тут. Цю легенду в 2016 році підтвердив відомий дослідник Пивовар А. В., який пише: «…відомості про осадчих державних слобід на теренах колишнього Запорожжя зустрічаються в матеріалах Херсонської губернської креслярні (ДАХО), в описах втрачених справ Новоросійської канселярії (ДАДО), окремі копії яких збереглися в фондах Н. Полонської-Василенко (НА НУ НАН), де зокрема згадується осадчі слободи Губівки Степан Губа і Степан Кравченко…»
На початку ХІХ ст. в селі будується Покровська церква, у якій з 1812 року ведуться метричні книги.
На лівобережній частині села діяв Вознесенський молитовний будинок. Найдавніші документи з діяльності будинку датуються 1841 роком. До 1886 році будинок діяв постійно і вів власну документацію. Пізніше, на основі молитовного будинку збудовано Вознесенську церкву.
Лише чотири особи духовного стану володіли приватною землею, яка в оренду не здавалась. Крім духовних осіб всі фактично володарі землі (690) користувалися надільною землею. У 1860 р. із загальної дачі пустощі Аннідорф Херсонської губернії Олександрійського повіту виділялась земля селянам села Губівки: Семену Гавриловичу Данильченку — 100 дес., Пилипу Гнатовичу Бульбі — 10 дес., Пилипу, Андрію і Пантелеймону Микитовичам Марущиків — 60 дес., Олексію Семеновичу Глебову — 50 дес., Володимиру Федоровичу Кударенку — 50 дес.
В 1861 році за сприянням громади офіційно відкрито Покровську та Вознесенську церковно-приходські школи.
У 1867 році із 1/10 частини запасної землі села Губівки 239 дес. 1200 саж. надійшло в орендне користування.
В 1874 році Покровська церковно-приходська школа, а в 1882 — Вознесенська, переведені у відомство земства.
Станом на 1886 рік у селі Новгородківської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії, мешкало 3253 особи, налічувалось 573 дворових господарства, існували 2 православні церкви та школа.
При обробці землі 75 господарств використовували найману робочу силу. Земля розподілялась таким чином: — 1892,9 десятин належало казні; — 99 — церквам; — 26855,2 — бувшим військовим поселенцям. У середньому на одне земельне господарство приходилось 10,0 десятин землі. В 1886 р. на селі налічувалось 890 возів, 123 гарби і фургонів, 13 екіпажів. При обробці землі застосовувались залізні (188) і дерев'яні (154) плуги, борони (1066), а також прості рала (250), букери і екстирпатори (І7). З 1888 року Губівська Покровська церковно-приходська школа знаходиться у власному зручному будинку, де навчається 55 хлопчиків та 5 дівчаток. Завідувачем та законовчителем (Закону Божого) був священник Володимир Колєсов, а учителькою Наталія Стельмашенко, яка закінчила гімназію і займалася педагогічною діяльністю уже 3 роки. Губівська Вознесенська церковно-приходська школа з 1892 року теж перейшла у власний зручний будинок. В ній навчалися 31 хлопчик та 10 дівчаток. Їх навчали — завідувач та законовчитель священник Феоктист Гараскевич, учитель Філятович Федір.
В 1895 році в Губівській Вознесенській земській школі навчалося 60 учнів (55 хлопчиків та 5 дівчаток), а в Покровській -150 учнів (124 хлопчики та 26 дівчаток).
Цікаву інформацію про випускників Губівських земських шкіл подає Борисов М. І. в праці « Продолжительность курса в одноклассных земских школах Херсонской губернии». Згідно випускних іспитів 1895 року Покровську земську школу закінчили 10 хлопчиків, у тому числі, 9 поступило неграмотних. З них 1 навчався 3 роки, 5 — 4 роки, 4 — 5 років. Вік: 4 — 12 років, 1 -13 років, 5- 14 років. В 1896 році Покровську земську школу закінчило 11 хлопчиків і 1 дівчинка. Вознесенську земську школу 7 хлопчиків.
У 1896 році в селі чувалося 840 дворів з населенням 4241 житель (2064 чоловіки і 2177 жінок), існувало 11 лавок і 3 корчми, розташовувалася поштова станція. Діяли дві православні церкви, дві земські школи (198 учнів — 180 хлопчиків, 18 дівчаток), дві церковно-приходські школи, де навчалося 60 учнів (50 хлопчиків і 10 дівчаток).
Школи в селі здійснювали не лише навчальну функцію, а були також місцем проведення різноманітних заходів. Особливо цікавими є свідчення про перебування в селі « волшебного фонаря»- « школьные чтения с туманними картинками… Проводили заведующие народними училищами по предложению земской управы в школах. Передавался фонарь с 1-2 чтениями. Допускались все. Чтения проводились учителями под наблюдением законовчителя. О каждом чтении учитель доносил управе».
Із свідчень учительки А. Ростовської «…имею честь известить, что Губовскую Вознесенскую школу, во время пребывания волшебного фонаря от 5 по 12 февраля 1889 года, посещали все ученики (38), посторонних же было столько, столько могла вместить школьная комната».
В період з 10 по 15 січня 1895 року «Волшебный фонарь» в Покровській земській школі відвідали 1324 жителя: 687 чоловіків, 228 жінок, 271 учнів, 238 дітей що не навчаються. З 17 по 25 січня 1895 року при Вознесенській земській школі подібні дійства відвідали понад 1000 жителів: більше 500 чоловіків, 200 жінок, 300 дітей.
Священнослужителі 1804 р. — священник Тарасій Каменовський, 1812—1859 рр. — священник Лев Левицький, 1812—1816 рр. — священник Іоанн Небоженський, 1818—1826 рр. — священник Макарій Бондаренков, 1834 р. — священник Григорій Данильченков, 1859—1886 рр. — священник Григорій Александрович, 1883 р. — священник Петр Левитський, 1884 р. — священник Феодор Гончаров, 1886—1888 рр. — священник Автоном Лєбєдєв, 1887—1889 рр. — священник Петр Загоруйченко, 1888—1890 рр. — священник Григорій Прянкін, 1889—1890 р. — священник Антоній Заплатін, 1892—1893 рр. — священник Володимир Колосов, 1892 р. — священник Феодосій Бєлоусов, 1901 р. — священник Іоанн Гераскевич, 2012 р.- священник Алексий Береговенко.
На 1908 рік в селі проживало 7251 житель. По Столипінській аграрній реформі в 1907 р. 11З6 селян села отримали наділи всього 6670 дес., 1680 саж., із них 6208 дес., 1440 саж. удобної і 462 дес., 240 саж. неудобної землі. Згідно окладних книг нараховувалося 6392 дес., 1844 саж. землі, яка обкладалася. Відбувається відтік населення, губівчани переїздять на власну землю, засновуючи навколо села хутори, виїжджають в місто, у пошуках роботи та засобів існування. Перша світова війна (1914—1918 рр) привела до масового призову чоловічого населення в армію, та значної їх гибелі на фронтах.
Згідно даних Всеросійського перепису 1916 р. с. Губівка Губівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії налічує 1025 господарств з населенням 5328 чоловік.
Під час Української революції село не стояло осторонь. В липні 1918 року селяни с. Губівки разом з селянами сіл Білоусови, Лозоватки, Новогеоргієвська, Павлиша, Єлисаветградківки виступили проти австро-німецьких окупантів, які займалися грабунками жителів, а згодом і проти більшовицьких орд з півночі. Але внутрішні непорозуміння та розлад не дали можливості створити самостійну Україну на поч. ХХ ст. і держава була окупована більшовицькою владою. Постійними були рейди продзагонів. Кожне таке відвідування забирало чергове людське життя. Політика військового комунізму призвела до повного занепаду економіки і голоду 1922-23 р.р.
Більшовики вводять НЕП. В селі розвиваються артілі, промисли. Вирощену продукцію вивозять на Елисаветградські базари. За 9 км від с. Губівка засновується нове село Вигода, що розташовується на місці утвореного за часів Столипіна хутора. Частина губівчан перевозять свої родини на нове місце, де їм держава наділяє землю. За спогадами Хільченка Василя Гуровича станом на 1929 рік в селі було 4 млини з двигунами внутрішнього згорання Лопухіна, Пікаша Луки, Стародубцева Дмитра, Момота, при цих млинах працювало 2 олійниці та дві шерстовки. Окрім того була олійниця у Марченка Ананія. В селі працювало 4 вітряки Пікаша Кузьми, Пікаша Луки, Пікаша Семена та одна на Дубинівці (місцева назва частини села), два водяних млини Тужавів і Гришівський. Три кузні Лопухіна, Бабенка Федора, Кучмистенка Івана Гнатовича, майстерня по виготовленню возів Хільченка Платона Артемовича, дві гойдалки Шакала і Бабенка. Працювали установи: медпункт, аптека, клуб, церква. При клубі діяли різноманітні гуртки та хор, який на громадських засадах очолював Чубко Семен Павлович. Клуб і школа були електрифіковані від млина Момота. Діяв базар.
Але вже в 1929 р. починається так звана політика розкуркулення та колективізації. Селян перетворюють в жебраків, у людей відбирають практично всі засоби до життя — землю, худому, реманент тощо. Кращих господарів виганяють з хат, деяких катують і висилають в Сибір (сім'я заслуженого раціоналізатора України Момота Філіпа Гавриловича, Заболотній Іван Йосипович, Заболотній Антон Сидорович, Киян Яків Іванович, Кривоблоцький Георгій Петрович, Кривоблоцький Микита Лук'янович, Семенов Іван Якович, вигодяни Пиріг Олекса Гнатович та Притвор Гліб Глібович). Єдиним спасінням від колективізації та висилки стало місто, куди люди переїзджали (інколи тікали), працювати на промислові об'єкти, адже в країні набирала сили індустріалізація. На території села створювалось чотири колгоспи: «Нове життя» (Дубинівка), «Чкалова»(Центр), «17 партз'їзду» (вул. Черняховського), «Марата» (при в'їзді в село), та два колгоспи в с. Вигода «Пам'яті Ілліча», «Соцнаступ».
Голодомор 1932-33 р.р. Осінь 1932 року увійшла в пам'ять народу початком масового голоду. Як згадують жителі села, що пережили цю трагедію, все зерно в селі зібрали і закрили в приміщеннях церкви та складів, попередньо виставивши охорону. Їли все: котів, собак, горобців. На полях шукали гнилу сою, кору дерев. Якщо в колгоспах здихала худоба, її швидко розбирали по хатах. З настанням весни і літа їли щавель, лободу, щирицю, рвали цвіт акації, ловили рибу та молюски. Мали місце і випадки канібалізму. Ховали померлих без трун, по кілька душ в одній ямі. Точну кількість померлих ніхто не знає, але для поповнення робочих рук в село приїхало близько 70 сімей з Білорусі, враховуючи, що в той час сім'я складалась з 5-6 осіб, і кількість померлих перевершує кількість прибулих, то можна передбачити цифру померлих від голоду 350—400 осіб. Всі приїжджі поселялися в порожніх хатах, обзаводилися новими сім'ями, ставали до роботи в колгоспі. Колективізація, голодомор, постійна міграція населення приводили до спалахів різноманітних інфекційних хвороб особливо серед дітей (малярія, скарлатина, брюшний тиф, трахома, дифтерія). З великою вдячністю жителі села згадують фельдшера Кучмистенка Данила Гнатовича, який врятував не одне життя.
В жовтні 1937 року, «ворогами народу», як члени так званого УНЦ (українського націоналістичного центру) по справі «Шипящие», якої не існувало, стали директор школи Ушаньов Тимофій Дмитрович та класний керівник 7-го класу Ткаченко Ганна Павлівна. Директора Маслюніківської семирічки Данильченко Полікарпа Терентійовича засудили до розстрілу 20.11.1937 р., вирок виконали 13.12.1937 року.
ІІ світова війна