Кли́нове — село в Голованівській громаді Голованівського району Кіровоградської області України. Населення становить 943 осіб.
Історія Село Клинове розкинулося на обох берегах невеличкої річечки, притоки Циганки, котра впадає у Кайнару, а та – в Ятрань. Щонайменше кілометрів п’ятнадцять на схід до цього поєднання, хоча на північ від села до Ятрані рукою подати. Тут, у сусідньому селі Ладиженці Уманського району, за якихось кілометрів п’ять вона змінила свій напрям і обійшла Клинове стороною.
Свідчення, коли появилося на українській землі село і чому його так назвали, на початку 1960-х років записали вчителі школи від старожилів. Старі люди розповідали їм, що засноване Клинове приблизно 370 років тому. Тоді сюди з Полісся перебралося дві сім’ї. Вони зайняли місце на лівому березі річки біля кленового гаю. Одна за кущами, інша – за болотом, звідки й отримали свої прізвища – Закушняки та Заболотні. Отже, Закушняки і Заболотні, по суті, стали засновниками села. Чимало їх було на довгому віку, є вони в селі і зараз.
Чи жили люди у цій місцині до приходу поліщуків, важко сказати. Але маємо не забувати, що переселення відбувалися за певними орієнтирами. Можливо, хтось із предків тих Закушняків, Заболотних вже тут жив колись, але лиха недоля свого часу погнала їх у безпечніші місця. Маємо писемні згадки про те, що ще XV ст. великі володіння на Уманщині мав Семен Кошка, потім – Ф. Четвертинський, К. Острозький, О. Сангушко, М. Забаразький. А до Умані від Клинового по прямій якихось 25 кілометрів.
То були важкі роки, коли заснувалось село. 1551 року татари спустошили Брацлавщину, до складу якої входили наші землі. Очевидно, не оминула орда і нинішнє Клинове. У всякому разі пізніше ці землі вже почали називатися як “Гуманська пустинь”, тобто безжиттєва територія. У кінці XVI на початку XVII століття “В цих пустелях (Звенигородщині і Уманщині) взамін урядової колонізації, почалось нове заселення шляхом приватної ініціативи і підприємливості. Підприємцями стали козаки-землевласники – клас, з яким ми тут вперше зустрічаємося… Незважаючи на такі обширні володіння, власники їх (попередники магнатів Каліновських і Потоцьких) продовжували називатися «козаками» (1).
Очевидно, що і перші поселенці Клинового були козаками. У всякому разі вільнолюбивий козацький дух клинівчани не раз демонстрували у своїй довгій історії.
З огляду на те, що отримало воно назву від «клена» (згадаємо інші сусідні села за назвою дерев та гаїв – Вербове, Семидуби, Вільхове, Дубове), воно мусило б називатися Кленове. Десь до 70 років минулого століття так і було, але потім його чомусь почали записувати по-іншому і нині в усіх документах воно вже Клинове. А шкода. Адже за заміною літери, слідує і зміна суті змісту та значення.
Не виключено, що оті перші Закушняки та Заболотні з’явилися тут з іншої причини. У 1596 році після Берестейської унії Польща вирішила силоміць перевести православних на католицтво, і православні, щоб уникнути такої долі, частенько шукали собі вільні землі, аби зберегти свою душу від лукавого.
Звертає на себе увагу факт існування в селі в середині XIX століття товариства із 50 домогосподарств. Чи не прообраз це майбутніх колективних господарств (колгоспів), які з’являться в 20-30-х роках двадцятого століття? В якійсь мірі так. Але це товариство було створено добровільно, ніхто туди нікого не заганяв силою.
Втім, дивуватися виникненню товариства в ті далекі роки не доводиться. Ще граф Станіслав Потоцький, володар десятків тисяч посполитих, творець уславленого Уманського дендропарку «Софіївка» після приборкання гайдамацького руху стимулював у своїх володіннях людове самоврядування, скоротив панщину до 36 днів на рік, а на представницькому Брацлавському з’їзді 1788 р. “наполягав, аби на очікуваному сеймі депутати з України твердо вотували пільги «хлопам» (6).
Лівобережна земля Клинового знаходилась у руках псярівського пана Богуцького (Псярівка, село сусіднього Уманського повіту). Отож цю частину села, як, до речі, Грузьке та Семидуби, свого часу називали ще й Псярівськими хуторами. Правобережна ж земля належала якійсь пані «майорші» і панові Хомі Веровенку (чи Воровенку, як у «Подільських єпархіальних відомостях»), який з часом мав у своєму користуванні вже 240 десятин землі.
XX століття розпочалося війнами, революційними виступами і реформами. Під час столипінської земельної реформи за кілька кілометрів від Клинового появився хутір Ковалівка, назване, нібито, на честь першого поселенця Коваля. Хутір швидко розростався за рахунок селян переважно з сіл Дубове і Вербове, які купляли тут землю, будувалися і займалися хліборобською справою.
Щоправда, мирне життя перервала Перша світова війна, на яку були призвані чимало клинівських та ковалівських чоловіків. Замість мирної праці, зростання добробуту, що обіцялося реформою, село отримало нову біду – воно не тільки залишалося без робочих рук, а й без засобів існування.
Матеріальне становище катастрофічно погіршувалося. І коли в червні-липні 1916 р. в Україні розпочався сільськогосподарський перепис, селяни сприйняли його як чергове зазіхання на їх права та власність. Перепис викликав рішучий протест та селянські заворушення.
Над переписувачами часто чинили насилля, як це траплялося у сусідніх селах. Наприклад, у Синьках на них порвали одяг, нанесли побої. У Грушці, викрикуючи «не бажаємо знову панщини», силоміць забрали в переписувачів і спалили статистичні документи. У самому Клиновому, а також Таужному, Синьках, Юзефівці (нині Йосипівка), Мечиславці, Луполовому, Розношенцях, Вільшанці, Саврані відбулися сутички селян з поліцією, а в Даниловій Балці – збройна сутичка з урядовими військами. У цих селах було заарештовано і відправлено до тюрми в Трояни кілька сотень чоловік. Селяни спробували були відбити в поліції заарештованих, але це їм не вдалося (10).
Постріли «Аврори», які оголосили початок революції в Петербурзі, долинули і до нашого краю. Почувши заклики більшовиків «грабь награблєноє», селянська біднота нападала на панів, палила їх маєтки. Таким чином було знищено садибу панів Богуцького та Веровенка. У 1918 році в селі було проголошено Радянську владу, але майже одразу розгорілась громадянська війна. Хто тільки не бував у ці роки у наших краях – і австро-угорські війська, і німецькі, і денікінські. І всі вони хотіли панувати на багатих українських землях.
Восени 1919 року в селі відбулася невелика битва між махновцями і денікінцями. Останні відступили до Полонистого. Через день-два в районі цього села відбувся великий бій, який завершився перемогою селянської армії Нестора Махна. Серед тих, хто воював на боці Махна були і жителі Клинового Юхим Крижанівський та Михайло Раснюк. Обидва вони пізніше перейшли до Червоної армії.
Сформовані на різних ідеологічних засадах, розрізнені українські сили не могли ефективно протидіяти ворогам. І цим щонайкраще скористалася більшовицька Москва, яка в 1921 році взяла під контроль всю Україну, і почала встановлювати радянську владу на селі.
Поміщицьку землю було розділено між селянами по гектару «на їдака», утворювались комітети бідноти, революційні волосні комітети. Від нової влади серед іншого вимагалося збирати хліб голодаючим Поволжя та Петербурга. Причому питання ставилося руба: “Кожний зайвий день із затягуванням продподатку несе смерть тисячам голодуючих. Той, хто приховав зайвий пуд зерна, – убивця голодного”, – писала газета Балтського Повітревкому і Повнаркому КП(б)У “Червоне село” (12). Якщо хто залишав для себе, для своєї сім’ї хліб – він убивця, ворог, його чекав якщо не розстріл, то виселення на Соловки. Не дивно, що вже на кінець 1921 року над Україною зависла загроза голоду.
Розкрадене, зруйноване громадянською війною українське село ледь могло себе протримати, а червоні продподаткові загони вимагали все більше й більше хліба. Проте цьому успішно протистояли невеликі партизанські загони. Виник такий і в Клиновому. Його організував і очолив колишній прапорщик царської армії Петро Антонович (кличка “Чорна борода”).
Вивчаючи історію села, вчителі Ніна Всеволодівна Соханєвич та Фаїна Харитонівна Сиволап (1960-ті роки) називали цей загін бандою і записали від клинівчан, що до неї входило 250-300 чоловік. Зрозуміло, що ніхто не повірить у те, що третина села була бандитами. Викликає сумнів і така кількість бійців загону. Або „у страху великі очі”, або тут враховані і ті, хто якимось чином допомагав загону. Самих же бійців було не більше 25-ти. Партизани повертали назад відібраний хліб, знищували комнезами та ревкоми.
Від їх рук, як свідчать ті ж записи вчителів, загинули: голова комітету Петро Колесник, активісти Мирон Мостовик, Зоть Шутенко – перший комуніст в селі, та Андрій Кривицький. Саме завдяки повстанцям у селі голод не мав смертельних наслідків.
Тим часом про долю загону і її командира майже нічого невідомо. Хоча одна з найстаріших жінок села Ф. Мостовик (1915 р.н.), каже, що пам’ятає розмови про „Чорну бороду”. Розповідали, що його було вбито в Голочому лісі. Звідти тіло привезли і поховали на сільському цвинтарі, та, як зазначила Фросина Терентіївна, „совєти викопали тіло і де воно поділося, ніхто не знає. Але на тому місці досі зберігається камінь, який був установлений на могилі „Чорної бороди”.
Очевидно, отаман „Чорна борода” відігравав неабияку роль, якщо його боялися навіть після смерті.
Нову, радянську владу активно підтримували Петро Іскрук (пізніше голова сільського ревкому), голова волосного ревкому Костянтин Бугаєнко, а також Тодосій Тетієвський, Микола Тетієвський, Іван Заболотний, Герман Заболотний, Прокіп Рокочук, Андрон Тетієвський. Загалом таких (в основному це біднота) налічувалося до 40 осіб.
У 1922 році була утворена Рада депутатів трудящих. Комуністична організація на селі появилась ще в 1920 році, а в 1921-му і комсомольська організація, секретарем якої став Т. Філіповський. Першими комсомольцями були: Тихін Іскрук, Калень Бугай, Ловен Мостовик, Тодор Чоловський, Овсій Павлюк, Юхим Окіпняк. Комсомольці вели боротьбу з політичними опонентами, самогоноварінням, організовували „лікнепи” – гуртки з ліквідації неписьменності тощо. Пізніше вони були серед тих, хто вимітав з селянських осель останній хліб і організовував голодомор. Піонерська організація виникла в 1924-1925 рр.
Після встановлення московської окупації, більшовицька влада почала будувати господарське життя на селі на свій лад. “Безземельним та малоземельним селянам було розділено поміщицьку землю. Частина селян, що не мали тягла та інвентарю, об’єдналися в товариства спільного обробітку землі. Сільськогосподарський інвентар для них було дано із бувших маєтків економії. “СОЗ”, як перша форма сільськогосподарської кооперації приступила до роботи в жовтні 1923 року” (13).
Перший колгосп було створено 1929 року в результаті об’єднання 20-30 бідняцьких господарств в одне. Назвали його „Червона зірка”. Організаторами колгоспу записали Тодосія Тетієвського, Якова Крижанівського, Тита Іскрука, Микиту Маржинова, Матвія Кривоуса, М. Вареник, Тодоску Тетієвську, Костянтина Бугаєнка.
Через рік почалася суцільна колективізація і вже в 1931 році у селі було шість колгоспів. До згадуваної вже „Червоної зірки” добавилися: „Третій вирішальний”, „До світла”, „5-річка за чотири роки”, „25-ти тисячник” та „Нове життя”.